Розділ 13.2 Зоряна

Зоряна

Маскарад розгортається, мов витончена театральна вистава — з дорогими декораціями, миготінням кришталю, ароматами, що в’ються у повітрі, мов дим. Вечір залитий м’яким світлом, яке плавно лягає на плечі гостей — ніби ковдра, що прикриває справжнє під красивим.

Сміх у келихах, неспішна музика, яка ледь не порушує межу між елегантністю та перенасиченням. Ідеальне тло для вечора, де кожен намагається бути кимось іншим.

Я йду поруч з Орестом, тримаючи його під руку. Його долоня тепла, але мені від того не легше. Каблучка на пальці — фальшива, але виглядає надто реально. Вона — мов холодна примітка до сценарію, в якому я граю головну роль, не маючи повного тексту реплік.

Маска на моєму обличчі прикриває більше, ніж очі. Вона ховає тривогу, питання, невпевненість. Я відчуваю, як посмішка на обличчі починає боліти — не тому, що вона нещира, а тому, що вона надто довго тримається...

— Ти сьогодні чарівна, — нахиляється Орест і каже майже пошепки. Його подих торкається мого вуха, рука впевнено ковзає на талію — занадто природно, як для вистави…

— Це не я. Це сукня, — відповідаю напівусмішкою, за якою зручно ховатися.

— А сукня — на тобі, — тихо кидає він і підморгує. Його усмішка — спокійна, впевнена. Майже небезпечно природна. Наче це вже не гра…

Я мовчу. Він виглядає приголомшливо в темному смокінгу, з тією ідеальною зібраністю, яка видає людей, що звикли контролювати не лише себе, а й простір навколо.

Ми вітаємося з новоприбулими. Частина гостей — ділові партнери дідуся Ореста, інші — родичі, чиї імена забуваєш одразу після рукостискання. Усе мерехтить, шипить, сміється, чокається — ми наче опинилися всередині дорогої музичної шкатулки, що грає на межі нервового зриву.

— І як вам атмосфера? — питає жінка в перламутровій масці. Її голос тремтить — чи від вина, чи від бажання сказати більше, ніж дозволяє етикет.

— Приголомшливо, — відповідаю, ковтаючи шампанське. — Почуваюся Попелюшкою. Щоправда, ще не втратила туфельки — але все попереду.

Орест стиха стискає мою руку. Цей дотик — ніби нагадування: «Тримайся. Ти не одна».

Я набираю повітря. Говорю швидко, тихо, майже ховаючи слова:

— Оресте, я хотіла дещо сказати… сьогодні вранці, перед сніданком, у мене був пропущений дзвінок від…

Телефон у його кишені вібрує. Класика. Всесвіт мовчить, коли просиш ясності, і перебиває — саме в ту мить, коли наважуєшся її дати.

— Секунду, — киває Орест. — Це знову тато. Вибач, я на хвилину.

Я лише злегка зітхаю. Вже не вперше мої спроби згадати про Стефу розчиняються у вічності зовнішніх обставин. Наче світ грає зі мною в мовчанку.

Я стою трохи осторонь, тримаючи келих. Спостерігаю за ним. Його постава рівна, хода впевнена. Слухає зосереджено, відповідає коротко, з тією прямотою, яку я вже вивчила. У ньому є спокій, до якого хочеться доторкнутися...

— Ви наречена Ореста? — лунає голос. Поруч — жінка у світло-блакитній сукні, витонченій, мов акварель. На шиї — кольє, дорожче за новенький автомобіль.

— Так, — відповідаю. Слово вимовляється легко. Занадто легко. Можливо, це і є талант брехні?

Ми перемовляємося кількома фразами — ввічливо, без надлишку. Вона йде, залишивши по собі аромат жасмину й підозри.

Я справляюся? Думаю, що справляюся. Принаймні — ніхто не ставить зайвих запитань. Ніхто не бачить, що під маскою.

Поруч із Орестом з’являється Уляна Петрівна — як завжди бездоганна. У руках — келих червоного вина, у жестах — театральна впевненість.

— А де ваша кузина? — цікавиться хтось із гостей. Маска з перлами, штучна усмішка.

— Стефа? Вона завжди десь між сюрпризом і катастрофою, — жартує хтось, і всі сміються.

Я не сміюся. Дивлюся на Ореста. Його обличчя на мить замирає — щось між втомою й тривогою. Він ховає телефон, підходить до мене. Я відкриваю рота. Хочу нарешті сказати…

Але не встигаю. До нас підходять нові гості, усміхаються, тиснуть руки. Музика змінюється. Оресту щось кажуть — він відповідає. Хтось торкається мого плеча. Момент зникає…

Я роблю ковток — шампанське вже тепле. Орест повертається, зустрічає мій погляд, посміхається — але не бачить, що я вже не просто в ролі. Я — на межі.

Більше не можу мовчати.

Свято дихає золотом. Музика тече між деревами. Повітря насичене вечерею, квітами, духами... Все — блискуче. І все — майже переконує, що життя тут — справжнє...

— Куди це ти, люба? — Уляна Петрівна з’являється поруч, мов із повітря. Її посмішка — тепла, але очі — уважні.

— Мені потрібна коротка передишка, — щиро відповідаю. — Хочу подивитися на захід сонця. Поки він ще не зник остаточно.

— Тільки ненадовго, — підморгує вона.

Я завмираю.

— До речі, ви не бачили Стефанії сьогодні?

Уляна Петрівна замислюється. Її пальці обережно прокручують ніжку келиха.

— Ні. Не пригадую, щоб бачила. Хоча сукню, яку я для неї обрала, я б помітила. Можливо, вона вдягла щось своє. Ти ж вже встигла зрозуміти, яка вона — завжди йде в бік від очікувань. Якщо зустріну Стефу — обов’язково передам, що ти її шукаєш.

— Дякую, — кажу й відступаю. У горлі — незрозумілий клубок.

Я йду алеєю. Повільно, мов крізь сон. Кожен крок — ніби занурення в себе. Чим далі від музики — тим ближче до тиші. До справжнього. До себе.

Я не знаю, куди прямую. Просто йду. Минаю клумби, фонтани, освітлені ліхтарями алеї.

І ось — заднє крило комплексу. Тут тихо. Нікого немає. Пахне травою і чимось важким — ніби мастило або пил із підвалу.

Я зупиняюся.

І чому я так переймаюся?.. Уся родина наче не помітила. Можливо, хтось інший її бачив. Наприклад, Ольга… Не знаю… Потрібно поговорити з Орестом негайно, інакше я зійду з глузду.

Я вже збираюся розвернутись, коли мій погляд випадково зачіпляється за щось на землі.

Телефон…

На траві, збоку від ліхтаря. Один із кутів зламаний. Чохол — чорний, із неоновим написом: «не лізь — вжалю». Я пам’ятаю його... У Стефи. Вчора. В її руках. Саме тоді я подумала: «У стилі бунтівної феї».