Розділ 12.2 Орест

Орест

Сиджу, спостерігаючи, як Зоряна розмовляє з бабусею, і ловлю себе на думці, що... мені це подобається. Це не просто сцена з життя. Не театр. Вона — справжня. Її спокійна манера говорити, легкий гумор, уміння триматися з гідністю навіть у найнезручніших ситуаціях — вона не намагається сподобатися. Просто є собою. І, чорт забирай, цього виявляється достатньо.

Її пальці легко ковзають по чашці, обличчя — напівусміхнене, але уважне. Вона слухає бабусю не з ввічливості — а так, ніби їй справді цікаво. І я, зі своїм звичним цинізмом, раптом ловлю себе на дивному відчутті: мені хочеться, щоб вона залишалась тут. У цьому просторі. Поруч...

— До речі, Оресте, — бабуся раптом починає копирсатися в своїй елегантній сумочці, що нагадує портал у паралельний світ. Як жінкам вдається вмістити стільки всього в такому маленькому аксесуарі? Я одразу насторожуюсь. Знаю цей вираз обличчя. Це не просто пошук чогось. Це початок атаки. — Мені ж треба вам щось показати.

— Це ще що за пастка? — зводжу брови. Усмішка ховається в куточку вуст. Внутрішньо я вже готовий до будь-якого експромту, але за роки спілкування з бабусею засвоїв: будь готовий — і все одно будеш неготовий.

— О, не вдавай із себе байдужого! — бурмоче вона з легким осудом, дістає невеликий пакунок і розгортає його в долонях. — Ось! Шкарпетки. Дитячі. Зв’язала з любов’ю.

Я кашляю. Різко. Гостро. Як той, хто випадково вдихнув не те повітря. У горлі застряє щось між сміхом, панікою і диким бажанням зробити вигляд, що мене тут немає.

— Бабусю, я... що? — нарешті видавлюю з себе.

— Для майбутніх правнуків! — виголошує вона з такою впевненістю, ніби це найочевидніша річ на світі. — Бачиш, тут — блакитні, з ведмедиками. Якщо буде дівчинка — зв’яжу рожеві... з бантиками, звісно. Треба ж мати план. Я вірю у вас, діти мої.

Зоряна завмирає з виделкою над тостом. Вона буквально застигла в повітрі — як герой мультфільму, на якому натиснули «паузу». Її щоки вкриваються рум’янцем. Вона червоніє так, ніби замість бабусі поруч із нами раптом з’явився телеведучий і в прямому ефірі оголосив про наше весілля.

— Це... дуже мило, — нарешті шепоче вона. Голос тихий, але в ньому бринить нервове тепло. — Але... можливо, ще рано?

— Пф-ф-ф, ніколи не буває зарано для хороших шкарпеток, — відповідає бабуся, і в її очах блиск — ніби вона щойно виграла шахову партію. — До того ж, я це робила від щирого серця.

Я ховаю усмішку в чашці кави.

— І коли ти тільки встигла? — питаю.

— А що тут робити. Як тільки позавчора вас побачила — одразу попросила дістати мені все потрібне для в’язання. Між справами, увечері — і вийшла от така краса.

У її голосі — не пафос, а турбота. І... інстинкт планування майбутнього. Я на мить замислююсь: може, ці шкарпетки — не просто символ надії. Може, це її спосіб сказати: я вас підтримую, навіть якщо ви ще не впевнені.

— Це твоя стратегія, бабусю? Як довести онука до весілля?

— Моя стратегія — підготуватися, поки ви всі ще не визначилися, — сухо каже вона й підморгує Зоряні. — А ти, Оресте, дарма смієшся.

— Наречену не злякай, — кажу, поглядаючи на скутість Зоряни. — А то втече.

— Ще чого! — бабуся знизує плечима. — Люба, дороги назад немає. Я вже все вирішила. Моє в’язання — то вам не жарти.

Зоряна видає дивну мікроусмішку — суміш подиву, розгубленості й намагання не засміятись нервово. Я бачу: плечі в неї ще трохи напружені, але очі — вже спокійніші.

До сніданку підтягуються інші. Тітка Ліля з чоловіком одразу починають нарікати, що дорога була жахливою:

— Круті повороти, ями — як емоційні американські гірки!

Потім з’являється двоюрідний дядько. Його обійми — як атака: щільні, гучні. Він навіть Зоряні не дає шансу уникнути контакту.

— А ти нічого, симпатична, — каже він весело, без фільтрів.

Я ковтаю каву.

— Дядьку, давай без оцінювань, — кидаю майже автоматично. — Це не кастинг.

— Та я ж із компліментом! — відмахується. — Це ти, Оресте, все сприймаєш надто серйозно.

— Це моя наречена, уявляєш? — кажу, беручи Зоряну за руку. Жест простий. Але чомусь здається правильним. І вона не відсмикує руку. — Подібні висловлювання не доречні, навіть у родинному колі.

Він просто відмахується, а я не можу усвідомити що мене так зачепило у його словах…

Бабуся знову розгортає свій пакунок. Зосереджено. Як головний стратег перед наступом.

— Треба буде ще одну пару додати. Які зараз у моді? З вишивкою? З іменем? — питає мою супутницю, практично пригортаючи її до себе. — Тримай, люба, — і простягає пакунок Зоряні з такою ніжністю, ніби передає священний артефакт.

— Дякую, — відповідає вона. Тихо. Але щиро. Я чую цей тон. Прийняття — без опору. І без фальші.

— Колись, я впевнена, вони вам знадобляться, — бабуся шепоче майже змовницьки. Потім її кличе хтось інший, і вона на кілька хвилин перемикається.

Зоряна усміхається — ледь помітно — і нахиляється до мене.

— Якщо вона наступного разу принесе повзунки, я просто втечу.

— Не втечеш, — відповідаю неголосно, теж нахиляючись. Вона слухає довірливо, і я ловлю себе на думці, що не хочу відсторонюватися. — У тебе надто зручне місце поруч зі мною.

Її усмішка стає відкритішою, справжньою.

— Хоча, — додаю, — ти права. Я ще не бачив, щоб бабуся так агресивно намагалася мене з кимось одружити. А тут уже й про правнуків говорить... До подібних розмов треба бути готовими. Наодинці більшість родичів — як бабуся. Але на офіційних прийомах чи великих родинних вечерях — усі поводяться більш стримано.

Я знову дивлюся на її руку в своїй. Я досі тримаю її долоню. І ця мить — без фальші.

Може, все це — лише маскарад. Гра. Але зараз усе здається до біса справжнім.