Розділ 12.1 Зоряна

Зоряна

Я прокидаюся від вібрації телефону на тумбочці. Перше, що відчуваю, — м’якість матраца. Надто м’який, ніби тіло провалюється в теплу хмару. Повітря пахне лавандою. Ранкове сонце пробивається крізь напіввідкриті штори.

Я не одразу розумію, де я. Погляд блукає стелею, шукаючи зачіпки реальності. І тільки з кількома затримками пам’ять починає повертатися, як вода після зливи: заміський комплекс, свято, велика родина, наречена, Орест… Я в будиночку. У ліжку. Але ж… я засинала в кріслі. Орест таки переніс мене.

Мозок ще не встиг прокинутися, як пальці вже тягнуться до телефону. Екран загоряється м’яким світлом. На ньому — одне повідомлення: пропущений дзвінок.
01:47 — Стефа.

Мій живіт стискається. Я натискаю «Передзвонити», але лінія коротко гудить — і обривається. Чую автоматичний текст крізь динамік:
— Абонент поза зоною досяжності...

Може, розрядився телефон? Або вона просто… десь. Із Стефою напевно бувають «пригоди».

І саме в цю мить — як додатковий удар по нервовій системі — чую стукіт у двері. Тіло напружується, серце перескакує через такт. Змушую себе підвестися. Кроки босими ногами по підлозі звучать надто голосно. Відчиняю.

Переді мною — кур’єр. У формі комплексу. Молодий хлопець, акуратний, з прямою спиною. Усмішка чемна, голос спокійний.

— Доставка для пані Зоряни, — каже він, простягаючи коробку з білим бантом.

— Дякую… А від кого? — я беру коробку обережно, ніби вона може вибухнути.

— Не вказано, — він знизує плечима і йде. Жодного жесту, жодного пояснення.

Я замикаю двері й ставлю коробку на ліжко. Серце гупає в грудях. Розв’язую стрічку — і вона падає на ковдру, як подих. Усередині — сукня. Сапфірова. Глибокий відтінок, той, що нагадує нічне небо за мить до світанку. Корсет — точний, ідеально окреслює лінії. Тканина струмениться в пальцях. Легка. Жива. Туфлі — не знаряддя катування, а підтримка. А поруч — маска? Витончена, чорна, із сріблястими лініями.

Маскарад?

Двері клацають. Я обертаюся — Орест. У спортивному одязі. Волосся злегка вологе, обличчя зосереджене, але спокійне. Він витирає рушником шию, глянувши на мене й коробку.

— Ти вже прокинулась, — усміхається. Його погляд падає на сукню в моїх руках. — Вже отримала. Добре.

— Це для мене? — піднімаю сукню вище, як свідчення чогось нереального.

— Так. Це все твоє, — відповідає спокійно. Рушник летить на спинку крісла.

— Орест… Маска?

— Ага. Сюрприз від бабусі. Вона вирішила, що сьогоднішній вечір буде у стилі венеційського маскараду. Каже, що ювілей — це не щоденна подія. Має бути розмах. Атмосфера. І трохи театру. Її улюблена фраза — «Свято поколінь без гри — не свято, а статистика».

— Вона фантастична. Але могла б попередити.

— З бабусею так не працює, — сміється. — Вона діє раптово. Як димова шашка. До речі, всі гості отримали повідомлення про тематику лише кілька днів тому. Але родині вона повідомила сьогодні зранку. Бо… вона сама обирала сукні та маски. Особисто для кожного.

— Ого… — я мимоволі захоплено посміхаюся. — Це… сильно.

— Що ж ти хотіла? Бабуся — це не просто родич. Це стратег із досвідом. І трохи диктатор. Але дуже харизматичний.

— То… ми йдемо снідати в масках?

— Ні. Сніданок неофіційний. Гості розбрелися, хто куди. Хтось готує локації, хтось зустрічає нових родичів. Нам дали перепустку на спокій. Перша половина дня — наша. Вечір — інша історія.

Він іде до ванної. На ходу додає:

— Можливо, Стефа приєднається.

Його фраза розноситься холодною хвилею по шкірі. Погляд знову падає на телефон. Набираю її номер ще раз — усе ще «поза зоною»…

Сказати йому? Зараз? Чи зачекати? Раптом просто щось дрібне?..

— Гаразд, — відповідаю, ховаючи хвилювання. — Тоді йдемо снідати. А потім… я навчуся ходити у цій сукні. Бо здається, вона для когось із вищого світу...

— У тебе буде супровід найвищого рівня, — кидає через плече.

— Дякую.

— Ти граєш роль нареченої краще, ніж дехто — справжньої. Бабуся в тебе закохана.

Я кидаю в нього подушку. Промах. Але в серці — легкість.

— П’ятнадцять хвилин і виходимо, актрисо, — усміхається, заходячи до ванної кімнати.

***

Ми з Орестом заходимо до ресторану. Просторий зал залитий м’яким ранковим світлом — крізь великі панорамні вікна тягнуться сонячні промені. Аромат свіжої кави з домішкою кориці і теплої випічки обволікає простір.

Я трохи позіхаю, намагаючись прикрити це усмішкою. Мозок ще не остаточно вийшов із зони сну. Орест іде впевнено, спокійно, як і завжди — з тією невимушеною манерою, ніби світ навколо працює за його графіком.

Ми обираємо столик біля вікна. Звідси відкривається краєвид на озеро — вода спокійна, мов дзеркало, навколо — дерева. Цей краєвид ніби натякає: зроби паузу. Видихни.

Офіціант мовчки кладе меню, киває, подає воду. Орест ховає телефон у кишеню. Ми робимо замовлення.

— Ти трохи напружена, — каже Орест, коли офіціант зникає. Тон у нього не допитливий, а уважний. Ніби він спостерігає вже давно й просто вирішив озвучити висновок.

Я відпиваю ковток кави. Гіркуватість обпалює язик. Пальці самостійно мнуть серветку — цей рух як спроба заземлитися.

— Якщо щось є — ти можеш мені сказати, — додає він і підсуває стілець ближче. Його голос змінюється, з легкого стає глибшим, щирішим. Це вже не роль. Це — реакція чоловіка, якому небайдужа моя присутність. Моя тиша.

І я — нарешті — наважуюсь.

— Оресте, я хотіла сказати… вночі мені телефонувала…

— Секунду, — він перебиває, швидко дістає телефон. — Це з роботи.

Його голос обрізає фразу. Навіть не подивився на мене — просто встав і відійшов, приймаючи дзвінок. Ніби я — частина пейзажу.

Я стежу за ним очима.

У роті залишається гіркий післясмак капучино з мигдалем. Порожнеча від слів, які не були вимовлені, густішає. Я дивлюся на телефон. Дзвоню Стефанії.