Розділ 11.2 Зоряна

Зоряна

Ювілейна метушня схожа на виставу, де всі грають свої звичні ролі. Деякі — з перевіреним досвідом, інші — імпровізують. І попри те, що я стою всередині цього вертепу, почуваюся глядачем. Ніби хтось помилково випустив мене на сцену, забувши дати текст.

Комплекс потопає в зелені й білих шатрах. Дерева створюють природний купол, а сонце пробивається крізь листя, утворюючи плями світла — як у старих фільмах. Все — ніби ретельно скомпоноване: тут розставляють столики, там натягують гірлянди. І в кожному кроці — нервове напруження.

Свято ще не почалося, але повітря вже наелектризоване. Кожен у роботі, кожен — із серйозним обличчям. Всі, крім кількох представників так званого «родинного контролю».

Я ходжу поміж людей, спостерігаючи, як хтось носиться з квітами, хтось — із вишуканими табличками для розсадження гостей. І знову це відчуття дежавю: я ніби на роботі. Але тепер — без оплати, на каблуках, які вгризаються в землю.

— Ти помітила, що в тебе дуже організований погляд? — Орест з’являється поруч. Його голос — спокійний. Він, очевидно, довго спостерігав за моєю боротьбою зі стільцями.

— Це професійне, — зітхаю, не відриваючись від справи. — Мені просто боляче дивитись, як стільці стоять несиметрично. Вони — як нечесно складені слова в реченні: ріжуть по очах.

— Добре, що це не люди, — каже він, іронічно стискуючи губи. — Бо з моєю родиною ти б точно зламалася.

— Це ми ще подивимось, — усміхаюся, кидаючи на нього бічний погляд.

— Якщо ти втомилася — йди відпочинь. Зараз приїде команда з іншої агенції — вони дороблять усе. Завтра теж усе мають проконтролювати.

— Уляна Петрівна схвалила вибір агенції? — я дивлюся на нього з легким подивом.

— Так. Наполягла. — Він зітхає, обережно видихаючи, ніби це не втома, а повага. — Вона з ними завжди працює. А цю… тітка порадила. І бабуся погодилася, бо хоче, щоб усі об’єдналися. Знаєш, вона переконана, що так ми станемо ближчими.

І я ловлю себе на думці, що, можливо, вона має рацію. Я дивлюсь на посмішку Ореста, на те, як його плечі трохи опустились, як у нього втома читається тільки в очах. І в мені щось м’яко відповідає: так, це справді зближує.

— Зрозуміла. Але я не втомилася. Та й твою бабусю не хочеться розчаровувати.

— Дякую, — каже він майже пошепки. Просто і щиро.

— Голуб’ята, — чуємо за спинами голос Стефи. — До роботи! — її усмішка хитра, але тепла. — А то я теж можу почати вдавати, що зайнята романтикою.

— Добре, командире, — Орест кидає сестрі швидкий погляд, усміхаючись куточками губ.

Йому дзвонять. Він піднімає телефон, але перед тим несподівано нахиляється і цілує мене в скроню. Це не демонстрація. Це — інтуїтивний жест, який він, здається, зробив несвідомо.

А я трохи зависаю. Світ, здається, сповільнився. Той дотик — такий природний… невимушений… щирий. Не показний. Не публічний…

Мені здається, він сам здивувався власному вчинку. Зупинився на мить, ніби подумки прокрутив усе назад. Але вже було пізно. Момент відбувся.

«Зоряно, це просто вистава, гра… нічого більшого», — повторюю собі. Тут його сестра, родина. Він, напевно, просто хотів підсилити ефект…

— Красуне, — іронічний голос Стефи вириває мене зі стану зависання. — Я, звичайно, розумію, що мій брат красень, ви закохані і все таке інше. Проте давай закінчимо зі справами. А потім — у вас ще вся ніч попереду.

— Що? — дивуюся з її безпосередності. Її відкритість — як бавовна: приємна, але без фільтру.

— Ні, ну ми ж усі дорослі люди, — каже з усмішкою. — Ви ж напевно не в настільні ігри по ночах бавитеся.

— Нормальні люди по ночах сплять, — відповідаю, усміхаючись.

— Нормальні — так. Закохані — ні, — підморгує вона. — І ти не бреши мені. Я ж бачу, як ти на нього дивишся. І як він дивиться на тебе...

Вона нахиляється ближче, з по-дитячому змовницьким тоном:

— Скажу тобі прямо: зі всіх його дівчат ти — в моєму рейтингу на першому місці…

— З усіх дівчат? Їх було багато? — сама дивуюся, як швидко ці слова зриваються з моїх вуст.

— Ревнуєш? — іронічно питає. — Ніхто, окрім тебе, не носив титул його нареченої. Тож будь певна — ти єдина. І, здається, він це сам розуміє.

— Дякую. Заспокоїла.

Ми ще трохи сміємося, обмінюємося кількома підколками, а потім розходимося по справах. Метушня не припиняється… З’їжджаються нові люди. Приходять привітатися. Я вже гублюся в обличчях, але ще тримаюся.

Вже починає вечоріти. Повітря змінюється — стає м’якшим, важчим, обгорнутим ароматом квітів і втомленого сміху. І ось раптом... наче порожнеча. Інтуїтивне відчуття: щось не так. Щось не на місці.

— Де Стефа? — питаю я Ореста, коли він знову підходить до мене.

— Мабуть, десь у своєму стилі. — Він оглядає територію, але в його погляді теж з’являється тривожність. — Стефа, якщо зникає, то або щось знайшла цікаве, або вляпалась у проблему. Дуже сподіваюсь на перше.

— Зрозуміло, — киваю. Але все одно занотовую це в голові як сигнал.

— Ти втомилася, — констатує Орест, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Зараз уже підемо.

— Все добре, — відповідаю з посмішкою. Йому не треба знати, що я давно балансую на межі «все добре» й «дайте мені просто сісти».

Через кілька хвилин Ореста затримують нові організатори. Вони щось жваво обговорюють, жестикуляція стає все активнішою. Я розумію: моя допомога тут більше не потрібна. Все, що могла — зробила. І навіть трохи більше.

Повертаюся до нашого будиночка сама. Хочеться перепочити. Двері клацають — і я всередині. Тиша зустрічає мене, мов старий друг. Тепла, лагідна, трохи іронічна.

Я скидаю туфлі й одразу відчуваю, як тіло переходить у режим «відпочинку». Крокую до шафи, перевдягаюся, дістаю усе необхідне для сну. Зручно вмощуюся в кріслі.

Світ був гучним — тепер мені потрібна тиша, як повітря.

Двері відчиняються. Я вже думаю, що забула їх замкнути, але це — Орест. Його силует на фоні світла виглядає як сцена з фільму: ніби повернення героя після великої битви.