Розділ 11.1 Зоряна

Зоряна

— Зоряно, дитинко, не стій, як стовп серед клумби! — голос Уляни Петрівни проноситься крізь подвір’я: яскравий, щирий, абсолютно позбавлений поняття «незручно». Вона — стихія. Уся в білому, з блокнотом організаторки в руках, бабуся Ореста виглядає як генерал у квітковій битві. — У нас тут ніхто не сидить без діла! Я одразу казала, що ця агенція — так собі. Ніколи у них свят не замовляли — і правильно. Маємо, що маємо!

— Бабусю, вона гість, а не вантажник, — втручається Орест, не підвищуючи голосу. Його тон — рівний, ледачий, як у людини, яка може миттєво взяти все під контроль, але поки дозволяє подіям текти своїм руслом.

— Гість? Обручка на пальці тобі ні про що не говорить, Оресте? — бабуся клацає пальцями, немов дає команду до наступу. — Зорянка — твоя наречена! А отже — родина. Нехай вливається в наш колективний рух! Дивися: там — зона для фотосесій, а декорації — живуть своїм життям. Треба їх виховати. Я довіряю твоєму смаку, люба.

— Дякую. Доручення прийнято, — відповідаю з усмішкою. І справді: щось у цій жінці — до болю справжнє. Без фільтрів. Без фальші. Її безпосередність... заспокоює.

— Молодчинка! — схвально киває бабуся, наближаючись на мить і шепоче змовницьки: — І скажи Орестові, щоб теж не стояв, наче манекен. Його вміння виглядати зайнятим мене вже не вражає.

— Я координую, бабусю, — втомлено кидає Орест, не змінюючи пози.

— Координатор... — бурчить вона, віддаляючись, усе ще в тоні полковника. — Завтра свято, а в нас іще гора роботи. Жах!

Я ще раз усміхаюся — і розумію: родина тут гучна, яскрава, смішна. Але під глянцем, це ще те поле бою.

— Йдемо, психологине. Рятуймо декорації, поки не почалися втрати, — з’являється Стефа у своєму стилі: футболка з написом «Я — не ваша мораль» і рвані джинси, що викликають асоціації зі свободою думки й бунтом проти всього світу.

— Стефо, у тебе шикарний смак, — кажу щиро.

— Це сарказм?

— Це факт. Бути собою — найкращий стиль.

— Ти мені вже трохи подобаєшся. Але не зазнавайся — це аванс, — її усмішка ріжуча, але тепла. Беззахисна — в глибинах.

Ми разом упорядковуємо декорації — випрямляємо, приклеюємо, навіть сваримось із натягнутим банером, який уперто не хоче бути красивим.

— Завтра буде весело, — раптом каже вона, не відриваючи погляду від квітів.

— Ти про ювілей?

— Я про парад пафосу, який відбудеться завдяки ювілею. А сьогодні ще є шанс побачити живих людей. — Вона підморгує. — Подивимось, як ти тримаєшся в полі бою. А не в затишному кабінеті.

Я не встигаю відповісти — до нас підходить чоловік. Упевнений крок, усмішка, що межує з показовою чарівністю.

— Зоряно, так? — його голос м’який, надто солодкий. — Вітаю. Для нас честь мати таку красуню в родині.

— Дякую, — кажу стримано. Його погляд ковзає по мені, мов рентген. Неприємно.

— Сподіваюся, Орест вас не загружає роботою? Він у нас такий… роботяга, знаєте. Вічно щось координує, виправляє, — усміхається. Проте в його фразі — шпилька.

— Слухай, Ромо, — раптом різко встрягає Стефа, її голос мов батіг. — У тебе з головою все нормально?

— Стефо, ти знову мене принижуєш, — огризається він, переводячи погляд на неї.

— Питання ще, хто кого принижує, — зухвало каже вона, перехрестивши руки на грудях. — Обручка на її пальці, тобі нічого не каже? Можливо Зоряна м’яка та делікатна. Але я — ні.

— Ого. Це що, погроза?

— Ні, реальність, брате.

Брате?

— Чому ти мене так не любиш, ти ж наче моя сестра?

— Бо я тебе знаю, Ромо. А вона — ні, — її голос гострішає. — Запам’ятай цю дівчину, — вона кидає на мене погляд, — зробиш ще хоч один підкат у її бік і Орест тобі зламає ноги.

Я переводжу погляд з одного на іншого. Враження — ніби стою між двома фронтами. Але в Романових очах я бачу щось інше — не просто флірт, а... ревнощі?

— Що тут відбувається? — раптом чую голос Ореста. Теплий, рівний. Його руки миттєво обіймають мене за талію. Пальці лягають на живіт. Дихання чоловіка — на моїй щоці. Я завмираю. Залишається тільки цей дотик.

— Все добре? — питає він, заглядаючи в очі через плече. Його голос тихий, але з тим самим спокійним авторитетом, що не підлягає сумніву.

— Все добре, — відповідаю. Але погляд мій тікає до Стефи.

— Вона щойно познайомилася з нашим братом, — з притишеним сарказмом повідомляє дівчина.

— Привіт, Оресте, — каже Роман і простягає руку. Орест тримає мене однією рукою, іншою — вітається.

— Привіт. Думав, ти приїдеш завтра?

— Передумав. Хотів зробити приємне дідусеві. Піду, до речі, привітаюся.

Я спостерігаю за Романом, коли він йде. В його очах — щось надто глибоке, щоб ігнорувати. Мені незрозуміло: це справжній біль чи лише уражена гордість?

— Добре, лишу вас, — каже Стефа й іде. Її жест — не втеча, а дозвіл.

Я відчуваю Орестову руку на своїй талії. Він не поспішає її прибрати. І я… не хочу віддалятися.

— Зорянко, люба! — бабусин голос звучить, мов фанфара. — Боже, ви така пара! Ви казали, що ще не визначилися з датою… Але ж це буде цього року? Так?

— Це, напевно, буде сюрприз, — відповідаю лагідно, хоча всередині — тривожний дзвін.

— Бо я вже хочу правнуків. У мене графік щільний — чекати не люблю! — додає вона з усмішкою, яка одночасно і жарт, і ні.

Я ледь усміхаюся. Орест, здається, на межі сміху, але тримається. Його пальці ледь напружуються — він відчуває, як мій пульс раптом пришвидшується.

Мені хочеться сховатися. Але я стою. Поруч з ним. Його рука — лагідно обіймає мене. Його підтримка — справжня...