Розділ 10.2 Зоряна

Зоряна

Ми ще не встигли вийти на терасу, як повітря вже вбирає нас у свої обійми. Аромат свіжої кави змішується із запахом теплих круасанів, ледь вловимого жасмину та чогось ностальгійно теплого — мов дотик ранку, який не квапиться минути. Сонце ковзає по дерев’яному настилу якось особливо м’яко, ніби розуміє: тут, на цій терасі, відбувається щось більше, ніж просто сніданок.

З-за столу піднімається Уляна Петрівна. Її рух плавний, але в ньому відчувається рішучість людини, яка звикла приймати рішення і не дозволяє життю диктувати правила.

— Ось і ви, нарешті! — виголошує вона так щиро, що я майже забуваю, як стискало груди ще кілька хвилин тому. — Зоряно, ходи-но сюди. Дай подивлюся на ту дівчину, яка зуміла витягнути мого онука з його нори.

Я ледь встигаю наблизитися, як її руки вже обгортають мої долоні. Вона не просто дивиться — вона читає мене. Її погляд ковзає по моїх пальцях, зап’ястях, зупиняється на каблучці — знакові, що став нашою вигаданою правдою.

— Це Орест сам обирав? — питає з посмішкою, але в її очах — уважність.

Ми сідаємо.

— Так, — відповідаю лагідно.

— А як він тобі освідчився? Бо нам нічого не розповідав, — у її голосі змішуються цікавість і легкий докір.

Я переводжу погляд на Ореста — той спокійно тримає руку на спинці мого стільця, мовчки підтримуючи. Його легкий нахил до мене — сигнал: «Говори, я поруч».

— В автівці, — кажу, стараючись не збитися. — Це було раптово. Я не очікувала… Ми їхали, і він попрохав мене заглянути до бардачка. Я відкрила — а там коробочка. З каблучкою. І його погляд. Без пафосу. Але з тією тишею, у якій усе зрозуміло.

Я беру склянку з соком. Холодне шкло — як опора в цій сцені.

— І це все? — перепитує бабуся, щиро здивовано. Я киваю. — Оресте… А квіти? А стати на коліно? А хоч якісь урочистості?

— У той момент я про це не подумав, — з усмішкою визнає він, злегка знітившись.

— Ну як так, синку мій! — вигукує вона. — Казку жінці треба дарувати, а не протокол.

— Уляно Петрівно, — лагідно повертаю розмову до себе. — Знаєте, для мене важливіше було не як, а що саме він сказав. І як дивився. Можна кинути пелюстки, кілька банальних фрах і забути, а можна мовчки подивитися — і все буде зрозуміло та сказано.

Я трохи червонію. Але бабуся лише усміхається — щиро, без фальші.

— А ти мені подобаєшся, — каже, і в її голосі я відчуваю легке здивування. — Ти не будуєш із себе принцесу. В очах — глибина, а не глянець. Це рідкість.

— Бабусю, ми ж домовлялися: без допитів за сніданком, — втручається Орест, хоча усмішка не сходить з його вуст.

— Та що ти кажеш! — махає рукою вона. — Якщо жінка вже сидить за нашим столом, вона має бути готова: ми тут усі — за ясність. Без розмитих формулювань.

— Мені така відвертість навіть імпонує, — відповідаю щиро, відчуваючи, що напруга тане.

— Моя люба, — звертається до мене Уляна Петрівна. — Скажи мені, коли весілля? І чи готова ти терпіти мого онука все життя?

— Думаю, з терпінням у мене все гаразд, — усміхаюся. — Але дайте нам трохи часу. Ми ще визначаємося з датою.

Її сміх — чистий, немов струмінь джерела.

— Ти мені все більше подобаєшся! Але не баріться. Бо я ще хочу встигнути поняньчити правнуків, поки при тямі.

Я ледь не давлюся сніданком. Обережно відкладаю прибори. Орест, здається, насолоджується цією виставою, але озивається спокійно:

— Ми це візьмемо до уваги, бабусю.

Дідусь, що весь цей час мовчав, бурмоче:

— Брати до уваги — не означає виконувати.

Голос у нього суворий, але за ним — прихильність. Своєрідна, але справжня.

Я дивлюся на них — цих людей із прямими словами й трохи колючою любов’ю — і розумію: в їхній прямоті є правда. Не та, що ранить, а та, що тримає. І мені… це подобається.

Саме в цей момент з’являється Стефа.

— Привіт усім. Що тут — ранкове шоу чи традиційне родинне інтерв’ю? — кидає вона, знімаючи рюкзак із плеча й нехтуючи всіма церемоніями.

На ній — чорна спортивна сукня з написом: "Not your sweet princess". Волосся розтріпане, на обличчі — гримаса, в якій більше вогню, ніж іронії.

— Ти вирішила нагадати родині, що ти — опозиція? — перепитує Орест.

— Ага. Щоб не розслаблялись. — Її погляд ковзає по мені. — І нічого, твоя Зоряна ще тримається. Вижити після вечері — це непоганий старт.

— Стефо, ми снідаємо, не обговорюємо революції, — каже Орест тактовно.

Я втручаюся — м’яко, не кидаючись у захист:

— Я знала, що в кожній родині є свій агент хаосу. Рада знайомству.

Вона зупиняється. Її усмішка — крива, але щира:

— А ти не така вже й нудна. Побачимо, як довго протримаєшся.

Це — не зневага. Це — форма прийняття. Її, своєрідна.

Невдовзі до нас долучається батько Ореста — без дружини й молодшого сина. Він сідає поруч, привітно киває. Орест знайомить мене з іншими родичами, які щойно приїхали:

— Це дядько Дмитро і його дружина Іванна.

Вони ввічливі. Але між рядками — дистанція. Так говорять ті, хто завжди зважує кожне слово.

— Ми раді бачити тебе, Зоряно, — каже Іванна. Її очі вже оцінюють: зачіску, макіяж, каблучку. Навіть позу.

— Дякую. Мені також приємно, — відповідаю спокійно, без напруги.

Сніданок минає у грі на межі — кожен тестує мій характер, межі ввічливості й здатність триматися. Бабуся розпитує про улюблені книги, дідусь розповідає про «справжніх людей», Орест кидає саркастичні репліки, аби зняти напругу. Стефа трохи бунтує.

Коли ми вже встаємо, Ігор Михайлович раптом озивається:

— Ви пасуєте один одному.

Я не очікувала. Його голос — тихий, але глибокий. Я посміхаюся, а Орест — непомітно, але впевнено — обіймає мене за талію. Його дотик — мов пауза в симфонії. Тепло, яке зупиняє дихання.

— Я вас чекаю пізніше, — озивається Уляна Петрівна. — Мені знадобиться ваша допомога. Там організатори щось наплутали, тож потрібно трохи попрацювати, поки всі не зібралися.