Розділ 10.1 Зоряна

Зоряна

Я заходжу в кімнату першою й одразу крокую до шафи — інстинкт зони безпеки вмикається миттєво. Витягую додаткову ковдру, ще трохи порпаюся і знаходжу подушку. Накладаю ковдру на підлокітники крісла, згладжуючи кути, ніби це могло змінити його форму. Це не меблі — це компроміс.

— Серйозно? — голос Ореста долинає з-за плеча. Він спирається на двері ванної, руки схрещені на грудях, погляд іронічний, але без осуду. — У нас одне нормальне ліжко, а ти добровільно вибираєш це... таборування?

— Це не таборування, — бурмочу, не обертаючись. — Це... комфорт у межах мого особистого простору.

— Тобто крісло, яке більше схоже на антикварний реквізит, ніж на предмет, придатний для сну, — це твій "комфорт"?

Я зітхаю — довго, трохи театрально. Розмова набирає знайомого ритму: він — логіка, я — емоція в броні.

— Я просто не хочу ускладнювати, — додаю тихо. — Якщо хтось раптом завітає, я перескочу на ліжко, поки ти будеш відчиняти двері. Ніхто нічого не помітить.

— Це буде найепічніший момент в історії нашого маскараду, — він хитає головою, але не намагається мене переконувати. — Але окей. Як хочеш.

Він гасить світло. Кімната одразу наповнюється тишею — такою, що не тисне, а вкутує. Я згортаюся клубочком на кріслі, обіймаючи себе. Матеріально — жорсткувата підкладка, незручний нахил спинки. Психологічно — це мій бар’єр. Межа. Яка щосекунди нагадує: це все не по-справжньому.

Я чую, як він лягає на ліжко.

— Добраніч, — каже він. Голос несподівано теплий. Без сарказму. Без фільтрів.

— І тобі, — шепочу, стискаючи краї ковдри.

Моє серцебиття трохи прискорене. Напруга? Тривога? А може — щось зовсім інше?

«Це все — лише вистава», — нагадую собі.

І з цією думкою занурююся у сон.

***

Я прокидаюся не від шуму і не від світла — від... тиші. Тієї глибокої, ранкової, в якій є щось тривожне. Наче світ притримує подих. Пахне деревом, свіжістю... і кавою. Повільно кліпаю очима, вдивляючись у стелю. Потім — у ковдру. Потім — у м’яку подушку під головою…

Це не крісло. Очі миттєво розширюються.

Подушка. Ковдра. Ліжко?!

Секунда, дві — спогади, як пазли, повертаються у свідомість. Я ж точно засинала в кріслі. Я...

Повільно сідаю. У кімнаті нікого. Ковдра, якою я вкривалася, акуратно складена на тумбочці.

Орест.

Він переніс мене. А я навіть не відчула. Я знову падаю на подушку, дивлячись у стелю. Обробляючи події, мій мозок стрімко сканує варіанти: це жест ввічливості? Турботи? Контролю? Хитрість?

Чи, може, я просто починаю йому... довіряти?

Стоп.

Ні. Це гормони. Стрес. Ілюзія. Просто тіло шукає точку рівноваги, і цей чоловік раптом здається безпечним. На мить.

«Самоаналіз до сніданку — сумнівне задоволення», — нагадую собі.

Тягнуся по телефон. Жодних нових повідомлень. Двері клацають.

— Жива? — лунає знайомий голос. — Я вже подумав, що доведеться пояснювати родині, куди поділась моя наречена.

Він заходить у футболці, що трохи прилипла до вологого тіла. Волосся скуйовджене, щоки рожеві. Його вигляд — суміш свіжості й зарядженості, як у тих, хто прокинувся на годину раніше й уже встиг урятувати світ.

— Ти бігав? — питаю, не приховуючи подиву... чи інтересу.

— Ага. Після спілкування з двоюрідним братом та дядьком — це найкраща терапія. А ще допомагає не вбивати родичів, коли вони надто цікавляться чужим життям.

— Добре знати, що в тебе є здорові механізми адаптації. Двоюрідний брат?

— Так, він нещодавно приїхав. Рома. Він рідний брат Стефи.

— Так багато родичів, — видихаю, розуміючи, що з учора запам’ятала не всіх.

— І це ще не всі, — посміхається. — Проте не нервуй — деяких із них я бачив усього лише кілька разів у житті.

Я встаю з ліжка, намагаючись не виглядати надто розпатланою, проте моє волосся вирішило все за мене…

— У тебе є п’ятнадцять хвилин, щоб привести себе до ладу. Потім — сніданок. Родинний. Дрес-код: виглядати так, ніби ти не хочеш втекти звідси.

— Спокуса втекти велика, але я стримуюся, — бурмочу, заходячи до ванної.

***

Коли ми виходимо з будиночка, ранкове повітря лоскоче шкіру — свіже й трохи вологе. Все навколо здається таким... нормальним. Майже затишним.

Орест іде поруч. Його постава — впевнена, контрольована. Він озивається, зупиняючись:

— Слухай... якщо ми хочемо переконати родину, що вже кілька місяців разом, то чи буде дивно, якщо я іноді, ну... обійму тебе? Поцілую, наприклад, у скроню?

Я сповільнюю крок.

— Це... раптово.

— Я не збираюся робити це кожні п’ять хвилин. Просто — якщо буде пильна аудиторія.

Я зупиняюся повністю й дивлюся йому просто в очі.

— Тобі хтось щось сказав?

Він зітхає, дивлячись мені просто у вічі:

— Так. Ніна та Ольга натякали — не прямо, але я зрозумів. Я хочу переконати всіх, що ми у справжніх стосунках — тоді наступні пів року матиму умовний спокій. Це багато чого варте.

Я зважую його слова.

Він не тисне. Просто... просить згоди. Це відчувається.

— Якщо справді буде потреба — добре. Але попереджай, будь ласка.

— Уточни: вербально чи візуально? — посміхається краєчком губ.

— По очах побачу. Я ж, на хвилинку, з дипломом психолога.

— Домовились.

Дякую всім за увагу до цієї історії. Ваші вподобайки та коментарі мене дуже надихають❤❤❤ Наступний розділ вийде в середу, 16 липня.