Розділ 9.2 Зоряна

Зоряна

Я виходжу на подвір’я. Темрява лагідно огортає садову ділянку навколо ресторану. Ліхтарі світять м’яко, мов зорі, приглушуючи напругу, що ще пульсує в повітрі після бурі в залі. У кронах дерев щебече невидимий птах. Пахне свіжоскошеною травою, вологою деревиною і нічною росою. Усе дихає спокоєм, якого не вистачає людям усередині.

Я знаходжу Стефу. Вона сидить на лавці під деревом, обхопивши руками коліна. Вона гойдає ногою у повітрі, ніби намагається збити з себе напругу, як пил.

— Можна? — питаю, зупиняючись поряд, не роблячи різких рухів.

Стефа зиркає на мене спершу байдуже. Але в її погляді швидко з’являється щось… несподіване. Подив. Ніби не чекала, що хтось справді прийде. Що це буду я.

— Сідай. Інших сміливців, схоже, не залишилося.

Я обережно сідаю поряд. Не дуже близько — щоби залишити їй простір. Поважаючи її внутрішній кордон. Ми мовчимо.

— Вона завжди така? — питаю тихо, без імен, без звинувачень.

— Холодна, як холодильник. Ну, або морозилка. Іноді ще й з функцією “шокова заморозка”, — криво усміхається Стефа. Її сарказм звичний, але голос трохи надламаний. — Щоб не переплутали з материнською любов’ю.

— І все ж… хочеться тепла? — питаю майже шепотом.

Вона мовчить. Потім знизує плечима, наче бореться сама з собою.

— Ти зараз типу мій мозгоправ? — озирається без агресії. Лише з легкою, втомленою іронією.

— Я вже давно не практикую. Формально — маю диплом. І досвід. Але зараз я просто… людина. Яка бачить іншу людину. Не пацієнтку. Не сестру Ореста. І не додаток до вечері.

Вона вперше повертає до мене обличчя. Погляд — ніби через шибку, вкриту тонкою вологістю. Там є настороженість, але вже без колючок. І в самому її мовчанні щось змінюється…

— Знаєш… вона завжди така. І я вже змирилася. Просто іноді… хочеться, щоб вона сказала щось, що не звучить як інструкція до техніки. Хоч раз. Хоч пів слова. Не як світська мадмуазель. А як мати. Справжня.

— Якщо не каже — боляче? — питаю не як психолог. Як жінка до жінки.

Стефанія не відповідає. Але її очі — говорять. Там — не роздратування. Не злість. А глибоке, тремке «так».

— Це не про тебе, Стефо, — кажу м’яко. — Це про неї. Її обмеження. Її нездатність любити по-людськи. Те, що вона не дає тепла, не означає, що ти його не заслуговуєш.

Дівчина зітхає. Глибоко. Як людина, яка втомилася тримати броню на плечах.

— І все одно, як би я не крутилася, я завжди наче недостатньо... правильна. Забагато. Замало. Не така.

— Це класичний синдром дитини, яку виховували “до результату”, — кажу. — Коли важливо не те, ким ти є, а що ти демонструєш світу. Їм важливі досягнення. А не твоя внутрішня погода.

Стефа мовчить. Потім хмикає:

— Видно, що ти психолог… Ти дивна.

— У хорошому сенсі?

— У сенсі: я не звикла до людей, які не виносять вердиктів.

— Я не суддя. Я гість.

Вона витягує телефон із кишені й мовчки простягає мені.

— Запиши номер. Може, ще буде настрій. Або посваритися з Орестом. Не обіцяю стабільності. Та постійного «на зв’язку».

— Я не чекаю стабільності. Чекаю чесності.

Вношу свій контакт. Ми підводимося. І вже майже повертаємося до ресторану, коли вона зупиняється.

— Я не буду прикидатися милою. І казатиму, що думаю. Навіть якщо це буде… жорстко.

— Мені не потрібна мила Стефа. Мені потрібна справжня. А ще… ми обидві потребуємо часу, щоб звикнути одна до одної. І це нормально.

Вона дивиться на мене довго. Потім коротко киває. І ми йдемо — не друзі. Не родина. Ще навіть не союзниці. Але вже не зовсім чужі.

Ми повертаємося до ресторану.

Кроки Стефи швидкі, але вже не такі напружені, як раніше. У її ході з’явилася цілеспрямованість — не агресія, а твердість. Вона ніби зібрала себе по частинах. Я йду поруч, тримаючи крок — не випереджаючи, не відстаючи.

У залі розмови трохи вщухають, коли ми з’являємося. Погляди — зверху донизу, справа наліво. Усі на мить завмирають, і я відчуваю, як мікрохвиля уваги проходить через кімнату, мов електричний розряд.

Найпершою оживає бабуся. Її обличчя світлішає, а вуста розтягуються в добродушній посмішці. Вона кивком заохочує нас повернутися до столу.

— Я ж казала — охолоне й повернеться, — холодно кидає Ольга, відвертаючи келих із вином. Її голос спокійний, майже нудьгуючий, але кожне слово — як голка. Спеціально для публіки. Щоб зафіксувати “контроль ситуації”.

Стефа завмирає. М’язи на її щелепі напружуються. Ще мить — і вона, здається, щось скаже. Її груди піднімаються на вдиху, руки трохи тремтять. Я швидко торкаюся до її плеча. Легко. Ледь-ледь.

Вона повертає голову. Наші погляди зустрічаються. Я не кажу нічого, лише намагаюся передати все очима: не варто, ти сильніша.

І вона — о, диво — лише глибоко вдихає і йде до свого місця. Повільно, гідно, мовчки. Але з поглядом, який не відводить ні на мить — особливо від  своєї матері.

— Ольго, — озивається Ігор Михайлович. Його голос неголосний, але в ньому є щось таке, що відразу змушує всі келихи й виделки завмерти. — Наступного разу подумай, перш ніж щось говорити. Також ти пам’ятаєш, про що ми домовлялися.

Його слова — не вимога. Це факт. Констатація. Оголошення меж. І ті межі раптом стають дуже відчутними. Ольга знизує плечима, не реагуючи. Вино знову в руці жінки. Її поза — скульптура непохитності, але пальці трохи напружені.

— Я пізніше з нею поговорю, — кидає холодно.

Я сідаю поруч із Орестом, відчуваючи, як його лікоть легенько торкається мого. Невимушено, але підтримуюче. Цей жест — не для публіки. Це його спосіб сказати: «Ти молодець».
І от тоді я помічаю ще дещо...

Батько Ореста за весь вечір майже нічого не сказав. Тільки кивав, слухав, спостерігав. Його мовчання — не байдужість. Він розмовляв іноді зі своєю дружиною та другим сином… Це трохи дивно…