Розділ 9.1 Зоряна

Зоряна

— Ну, Оресте, ти все ж вирішив її познайомити з родиною? — голос Стефанії лунає, як крижаний обух, враз розрізаючи родинну тишу за столом. Ні натяку на сором’язливість чи нейтральність — її інтонація відшліфована, загострена, навмисно публічна.

— Стефо… — Орест зітхає важко, але стримано. — Ти обіцяла поводитися хоча б як умовно цивілізована родичка. Принаймні сьогодні.

— Я теж рада тебе бачити, — кажу спокійно, вкладаючи в голос рівновагу і тепло, дивлячись, як вона опускається на стілець поруч з Ольгою.

Її образ сьогодні — справжня демонстрація сили. Без слів. Бездоганна зачіска, ідеальна посадка сукні, прикраси настільки делікатні, що підкреслюють статус без крику. Це стиль із серії: «Я не старалась — це просто генетика і смак». Але той, хто хоч раз бачив жіночі війни у великому родинному колі, знає: це не випадковість. Це — форма атаки.

Вона ловить мій погляд — і примружується. Її посмішка тонка.

— Зоряна, так? — каже з легким підкресленням екзотичності. — Це щось на кшталт... «зоряний пил»? Чи, може, з грецько-філософським підтекстом?

— Просто Зоряна, — відповідаю із м’якою усмішкою, але в голосі вже є певна опора. — Давай без етимології, вона часто заводить не туди. Особливо за столом.

— А я, бачиш, люблю копати глибше, — тягне вона, ховаючи усмішку в келиху вина. — Це в нас родинне. Не лякайся.

— Не лякаюсь. Просто попереджаю: не в кожній копанці знайдеш скарб. Інколи — лише роздратування. Або залишки старої втоми.

Її очі на мить блимають — чи то від несподіванки, чи від іронії. Вона ледь розтуляє рота, аби відповісти — та в цю мить бабуся Уляна несподівано, але делікатно перехоплює нитку розмови:

— Стефо, люба, залиш трохи драми на завтрашній вечір. У нас тут вечеря — не вистава.

Голос у бабусі спокійний, але з тією інтонацією, яка не потребує повторення. Не викрик, не наказ — інтонаційний стоп-сигнал. Я відчуваю, як Орест кладе руку на спинку мого стільця. Просто. Ніяких зайвих рухів чи позерства. Але ця дія — як якір. І в цьому жесті більше підтримки, ніж у будь-яких словах.

Стефа мовчить. Вона не зводить з мене погляду, але вже не атакує. І, що дивно, у її очах тепер більше... цікавості. Настороженої, звісно. Але з відтінком поваги — як до суперника, якого не вдалося одразу «прочитати».

До нас підходить літній чоловік, елегантний, у класичному піджаку. Орест нахиляється ближче:
— Це Іван Михайлович. Брат дідуся. Старий дипломат, дуже мудра людина.

Він вітається з усіма. Потім піднімає келих з вином, стоячи прямо, з тією поставою, яка одразу надає промові ваги, навіть якщо вона ще не прозвучала:

— За те, щоб жінка біля чоловіка не була просто прикрасою, — його голос рівний, глибокий, як старовинне червоне вино. Він дивиться на свого брата та його дружину, — а була добрим штурманом. Щоб бачила карту там, де він бачить тільки дорогу. І я дуже радий, що ти зустрів у своєму житті саме таку жінку.

Я ледь торкаюся келиха. Усі цокаються — несильно, шанобливо. Я ловлю погляд Ореста. Він м’яко усміхається — очима, а не губами.

Навколо м’який гомін, офіціанти, які мовчки несуть страви на мініатюрних тарілках — наче фрагменти картин, що випадково опинились у кулінарному меню. Качина грудка з вишневою глазур’ю, крем-суп із білими грибами, канапки, які радше нагадують музейні інсталяції, ніж їжу...

— Ти справді гарно виглядаєш, — каже Орест зненацька. Голос — тихий, ніби соромиться власного визнання. Я відчуваю, як його слова проходять крізь захист, залишаючи м’який слід.

— Тобі костюм теж дуже личить, — відповідаю, тримаючи погляд на келиху. Усередині виникає легкий, майже хуліганський імпульс: підморгнути. Але я тільки усміхаюся.

Наступну паузу заповнює дідусь Ореста, Ігор Михайлович, тостом. Його голос притягує увагу, змушує відкласти виделки й повернутися до нього:

— Дорогі мої. Я вдячний кожному, хто сьогодні за цим столом. Час — найцінніша річ. І що старшим я стаю, то більше це розумію. Дякую вам. За присутність. За вибір бути тут, — він оглядає всіх неквапливо, як хірург перед операцією. Погляд зупиняється на Орестові, а потім — на мені. У його очах не осуд. І не допитливість. Радше — надія. А ще — щось схоже на вдячність за мужність вийти за рамки себе. — Особливо приємно бачити нові обличчя. Бо кожна людина, яку приводять у родину, — це відповідальність. І якщо мій онук, який завжди тримає дистанцію, вирішив когось представити… — він робить паузу, достатньо довгу, щоб усі встигли затамувати подих, — це щось означає.

Цокіт келихів. Погляди перетинаються. Десь у грудях — ледь помітний спазм. Від хвилювання чи відчуття, що тобі вручили щось важливе — без інструкції.

— Я ж казала, — бабуся розбавляє момент легким жартом, піднімаючи свій келих із мінералкою, — що не проголосую за нього в сімейній раді, поки не приведе наречену!

— У вас є сімейна рада? — питаю, не стримуючи подиву.

— Це радше умовна структура, — шепоче Орест, нахилившись до мене ближче. — Яку бабуся контролює одноосібно. Демократія на папері, монархія на ділі.

Я усміхаюся — щиро, з відчутним полегшенням.

Ледь вловимий струм пробігає під поверхнею усмішок і келихів. Стефа кидає косі погляди не лише в мій бік, а й на Ольгу. Її міміка стає гострою щоразу, коли та щось промовляє своїм надто рівним, надто контрольованим тоном.

— Зоряна, чим ви займаєтеся? — питає Ольга, усміхаючись.

— Я координаторка проєктів у благодійному фонді, — кажу спокійно, тримаючи погляд. Це не захист. Це — чітка ідентифікація.

— Ах, щось таке… святкове? Урочистості? Весело. — Вона каже це ніби неосмислено, але її інтонація — як шовк з голками.

— Весело? Не завжди, — відповідаю, злегка нахиливши голову. — Коли організовуєш підтримку для родин переселенців чи зустрічаєш дітей, які щойно вийшли з хіміотерапії, радість має іншу вагу. Це не карнавал. Але це щось справжнє.