Розділ 8.2 Зоряна

Зоряна

Коли ми з Орестом заходимо до будиночка, мені на мить хочеться переконатися, що це не зйомки реклами готелю класу люкс. Все… бездоганне.

Оздоблення — дерево та камінь, м’яке світло, приглушені кольори, аромат лісу крізь трохи відчинене вікно. І тиша. Така, що навіть дихати хочеться обережно, ніби боїшся порушити гармонію простору.

— Вау… — тільки й встигаю прошепотіти.

Орест ставить наші валізи біля шафи з тим спокійним, буденним виглядом, наче він тут не вперше. Його рухи впевнені, господарські.. Його плечі трохи опускаються, напруга вщухає.

Я ще трохи стою на порозі, поки мій погляд не зупиняється на ліжку. Велике. Вишукане. Одне.

— Тут… тільки одне ліжко? — питаю я, хоча відповідь вже очевидна.

— Так, — Орест спокійно знімає піджак. — І одне крісло. Вибач, вибір не дуже широкий.

Я кидаю погляд на те саме крісло. Гарне, затишне — і абсолютно непридатне для ночівлі, якщо не хочеш прокинутись із викривленим хребтом.

— Можемо спати разом. Без фанатизму. Ліжко велике, я не займаю багато місця, — додає він буденно, ніби пропонує соус до пасти.

Я проковтую ком:

— Це… логічно. Просто...

— Просто незвично, — він киває. — Але це лише п’ять ночей, і ми дорослі люди. Якщо хочеш — розділимо територію подушками. Або поставимо умовну лінію демаркації. Можемо навіть скласти пакт ненападу.

Я пирхаю.

— Ти з кожним словом звучиш усе більш обнадійливо, — кажу з іронією.

— Стараюся, — відповідає без тіні сарказму.

Я кладу сумку на пуф і вмощуюсь на край ліжка. Воно м’яке, неймовірно. Але думка, що він поруч, тут, на відстані витягнутої руки — трохи лоскоче нерви.

Орест тим часом виймає з валізи кілька речей, перевіряє телефон і обертається:

— Якщо щось буде не так — скажи. Але я справді не бачу проблем у спільному ліжку. Не думаю, що хтось із нас збирається нападати.

— Так, — усміхаюся. — Нападати не збираємось. Але якщо ти спробуєш вкрасти мою подушку — оголошу війну.

— Зрозуміло. Відкладаю все і беру плюшевого ведмедя.

— У тебе є плюшевий ведмідь?

— Ні. Але тепер шкодую, що не взяв.

Ми сміємося. Напруга спадає. На мить.

Я починаю розбирати свою валізу. У голові — рій думок...

Як я до такого докотилася?.. Це… божевілля. Але не повністю безглузде. Є ж у цьому хоч краплина логіки, правда?..

— Сьогодні можеш вдягати що завгодно, — Орест стоїть у дверях ванної кімнати, спираючись на раму. — Ніякого балу не буде. Родинна вечеря — формат «свої для своїх».

— «Свої» — це скільки?

— Дід, бабуся, тітка, Стефа... можливо, ще хтось із родичів, хто приїхав раніше. Завтра почнеться наплив гостей. Буде метушня — бабуся точно захоче, щоб ми допомагали. Сьогодні — лише розігрів.

— Ага. Прекрасно. Тобто сьогодні я проходжу перший тур кастингу?

— Саме так. Але Стефа тебе вже трохи встигла підготувати.

— А скільки їй років?

— Стефанії? — перепитує він. Я киваю. — Двадцять. Ще вчиться в універі.

— Зрозуміло… До речі, наречений, — кажу, підходячи до нього. — Я ж про тебе майже нічого не знаю… і ти про мене теж. Соромно зізнатися, але я навіть не пам’ятаю, скільки тобі років…

— Тридцять один. А тобі — двадцять вісім. Хоча, здається, скоро вже буде двадцять дев’ять?

— Так, у вересні, — здивовано підтверджую. — Я вже звикаю до нової цифри…

— Не нервуй, — каже спокійно, дивлячись просто в очі. — Все буде добре. Просто будь собою. Ми не зобов’язані знати все одне про одного. Це навіть зробить нашу маленьку виставу більш живою.

— Розумію…

— Я піду. Мені треба зателефонувати. А ти збирайся. Через годину — вихід.

Я мовчки киваю, дивлячись, як він зникає за дверима, зачиняючи їх за собою.

Я починаю збиратися…

Добре. Перша вечеря. Перше знайомство. З родиною. Я ж, звісно, не хвилююся. Ні трішечки. Я — психолог, колишній… Доросла жінка, абсолютно спокійна…

…і вже змінюю третю сукню за п’ятнадцять хвилин. Але хто рахує?

«Це ж не побачення. Це — симуляція. Просто симуляція», — шепоче логіка. Але тіло не слухається. Воно напружується, обирає сукню, вивчає власне відображення, ніби це екзамен…

***

У ресторані — спокійна, м’яка атмосфера. Приватна зала, приглушене світло, теплі кольори. Ледь вловимий аромат базиліку й лаванди зі свічки на столі. Все — наче з каталогу «ідеальна сімейна вечеря».

За столом уже сидять кілька людей. Орест представляє мене легко, впевнено, з повагою в голосі. Не театральною, не награною — щирою. Це трохи розгублює. В мені борються роль і реакція.

— Це мій батько, Остап Ігоревич, — каже Орест, вказуючи на статного чоловіка в сірому піджаку з рішучим поглядом.

— Дуже приємно, — кажу я й тисну йому руку. Його долоня — тепла, сильна. Це людина, яка звикла керувати — не лише бізнесом, а й тишею у приміщенні.

— Це Ніна, — Орест киває в бік жінки років сорока. — Його дружина.

Не «мама», не «моя мачуха» — просто «його дружина». Вловлюю це миттєво. У повітрі — ледь помітний холод між ними, тонка тріщина, що не зникає, навіть якщо на неї не дивитися.

— Приємно познайомитись, — кажу ввічливо, а Ніна лише кивком відповідає, не більше.

— А це... — Орест на мить затримує погляд на молодшому чоловікові, — Нестор.

— Я його молодший брат, — з посмішкою додає він.

— Рада знайомству, — стримано промовляю, вмикаючи ввічливу версію себе. Ту, яка зібрана, врівноважена і не забуває імен. Особливо під час місії.

— А ось і головні люди, які нас тут зібрали, — Орест веде мене далі. Його усмішка — справжня. — Мій дідусь — Ігор Михайлович, наш ювіляр. І бабуся — Уляна Петрівна.

Уляна Петрівна — як ікона стилю: світло-лавандова сукня, перлове намисто, сиве волосся, ідеально вкладене. Але найголовніше — очі. Теплі. Живі. Вони всміхаються ще до того, як вона промовляє слова.