Розділ 8.1 Орест

Орест

Стефа. Моя маленька персональна буря в тілі однієї жінки.

Її обійми — як завжди, з розгону, без попередження. Я ледь не втрачаю баланс і автоматично хмикаю:

— Привіт, чортенятко... Задушиш.

Її плече вдаряє мене з енергією цунамі. Вона відступає, і, звісно ж, одразу переключається. На Зоряну. Оцінює. Роздивляється. Сканує — як фаєрвол нову підозрілу програму.

— Це вона? — питає вголос, наче крім нас, ще й знімальна група. В її голосі — ні натяку на сором. Навпаки — шоу почалося.

— Вітаю, майже-дружино, — каже з тією фірмовою усмішкою, яку вона вмикає перед атакою. — Я — Стефанія. А точніше, нічний кошмар Ореста з дитинства.

Я вже уявляю, що буде далі. Але Зоряна тримається. Спокійно, рівно, без напруження:

— Дуже приємно, я Зоряна, — простягає руку.

Сестра простягає у відповідь, проте не тисне міцно. Просте, формальне та корретне рукостискання — і це нейтралізує напругу, замість підживлювати.

Стефа включає «режим допиту»:

— Я ще не вирішила, чи приємно мені з тобою знайомитись. До мого брата різні клеїлися — ти ж розумієш. Тож не ображайся.

Серйозно? Навіть для неї — це вже за лінію. Я встигаю тільки гаркнути:

— Стефо…
Тон у мене вже не братній. Радше попередження. Вона знає його. І тому тільки хмикає, кидаючи на мене погляд — винуватий і водночас грайливий.

Класика. Потім уже лагідніше до Зоряни каже:

— Вибач. Можна я одразу на “ти”? Так простіше.

Зоряна знову тримається ідеально. Посміхається — трохи відсторонено, але без холоду:

— Все нормально. Можемо на “ти”. До речі, я чула, що ти — його улюблена родичка.

Тон рівний, але я чую в ньому тонку інтонаційну гру: я не боюсь тебе, я бачу тебе.

Хід геніальний. Перевела розмову в безпечну зону, не захищаючись, не нападаючи — просто змістила фокус.

Стефа, звісно, не здається:

— Улюблена? Та я ж не улюблена — я його карма. — І ще один погляд, проте уже з викликом: — Ну що ж… цікаво подивитись, хто витримає нашого Орестика.

Зоряна навіть не моргнула:

— Поки він витримує мене — значить, усе не так страшно.

Цей удар — без напруги, але точно в точку. Я аж ледве стримую посмішку. І знов той жест — заправляє пасмо волосся за вухо.

Стефа піднімає брови. Вражена, але не показує:

— А ще кажуть, що психологи не бувають іронічними…

І тут я помічаю: Зоряна не намагається сподобатися. Вона — не доводить, що достойна. Просто є собою. Спокійна, але не байдужа. Впевнена, але не зарозуміла.

Я усміхаюся. Перший раунд — вона витримала. Без істерик, без зайвих пауз. І навіть не зійшла з дистанції.

Стефа хитає головою — по-дитячому. Її погляд ковзає по Зоряні зверху донизу — без злості, радше з тією настороженою цікавістю, з якою коти дивляться на нову іграшку.

Потім вона кривиться в напівусмішці й каже:

— Ну, добре. Побачимо, що з того вийде, — а потім, ніби схаменувшись, додає: — Сорі, якщо різко. У мене фільтр включається з запізненням. Я не проти знайомства. Просто… брат мій — це така собі обмежена серія. Не хочеться, щоб хтось розбив, знаєш?

Зоряна киває — спокійно, без образи:

— Розумію. Я теж не фанатка колекціонерів. А ще більше — чужих проекцій.

Її голос — як дзеркало: не нападає, а відбиває. Влучно.

Стефа прищурюється, ніби не все зрозуміла, але звучання їй подобається:

— Це щось психологічне, так?

— Угу. Але не небезпечне, — Зоряна злегка всміхається.

Я мовчу. І всередині ловлю себе на думці:

Якби всі мої колишні знайомства з дівчатами проходили перше сито Стефи, у мене б, можливо, вже була нормальна історія стосунків.

Сестра переводить погляд на мене:

— Вона не така, як ті, до кого ти звик. — її тон голосу змінюється: — Але все одно… дивись у два ока, ясно? Бо якщо щось — я влізу. І мені все одно, скільки їй років і чи вона носить окуляри від Gucci.

— Вражаюча лояльність у родині, як завжди, — кажу з усмішкою, без злості.

Стефа хмикає:

— Та я просто попереджаю. У мене — рефлекс. Брат один, серце одне. А от тих, хто хоче до нього доступ, зазвичай — багато.

Зоряна знову усміхається. Цього разу — ледь вловимо:

— Я не просила ключ. Просто... здається, ми обоє опинилися у грі, правила якої ще не до кінця розуміємо.

Стефа на секунду замовкає. Наче щось обдумує. Потім, уже спокійніше:

— Ну... якщо ти з ним не через рахунок у банку — тоді в тебе є шанс.

— Шанс? — перепитує Зоряна, трохи з іронією.

— Ага. Шанс потім отримати мій номер і поскаржитись, що він знову зник у свій технічний світ на три дні без зв’язку.

Я закочую очі:

— Стефо...

— Все, все, я вже тихо, — усміхається. Але її усмішка вже інша — не атакувальна. Тепла. М’яка. — Просто тримай його у полі зору. Він, буває, сам не знає, що починає комусь вірити. А потім довго не розуміє, чому болить.

Я дивлюсь на них обох — Стефа, з її прямотою без гальм, і Зоряна, стримана, але чітка. І всередині з’являється щось схоже на спокій. Бо це — не конфлікт. Це дві системи, що тільки почали зчитувати одна одну.

Я знаю Стефу. Якщо б вона хотіла справді «знищити» — зробила б це одразу. Швидко. Як скальпелем. Але зараз… вона шукає слабке місце. Не щоб вдарити. Щоб зрозуміти — чи не порожньо всередині.

— Добре, — каже Стефа після паузи, — тоді я не влаштовуватиму допит. Але все одно… — її погляд ковзає до мене, — я в резерві. Як тільки щось піде не так — я перша скажу “казала ж”.

— Із задоволенням. Але, будь ласка, без фанфар, — відповідаю я.

Стефа усміхається. І в цій усмішці — не контроль. Не ревнощі. Відступ. Тимчасовий. Але щирий.

Коли я був менший, вона була моїм хаосом у сукнях. І хоч молодша, іноді здавалося, що це я — її відповідальність. Не навпаки.

Але зараз… вона бачить у мені не просто брата. Вона бачить ризик. А ризики вона не терпить. Особливо — якщо ті ризики мають гарні очі й витримують її перевірку.