Роздыл 7.2 Орест

Орест

Вона нервує. Я це бачу. Не по очах — вони, як завжди, великі й яскраві, а по тому, як пальці злегка зминають тканину на коліні. Як вона щойно втретє поправила локон, хоча він і так лежить ідеально. Цей жест — захист, перевірений сигнал.

Так само, як тоді...

Це було трохи більше чотирьох років тому. Вперше я побачив її в ліфті. Вона тоді була стажеркою — свіжа, зосереджена, з тією надмірною старанністю в погляді, яка буває в людей, які ще не встигли обпектися.

Ми піднімались удвох, без жодного слова. Вона раз по раз поправляла волосся, наче хотіла щось сказати — і передумувала. Я тоді не втримався, усміхнувся й кинув:

— Не нервуйся. Я не кусаюсь.

Вона одразу підняла на мене очі. Погляд — прямий, з викликом. У голосі — жодного сумніву:

— А я і не нервую, — відповіла рівно. — Просто дивлюся, як незнайомець дозволяє собі припущення щодо мого стану.

Пауза. І тоді — з ледь помітною посмішкою, але все ще стримано:

— Ви мені нагадали класичний приклад латентного домінування: зовні — розслаблена поза, усмішка, а всередині — чіткий намір перевірити, де проходять межі, — вона поправила локон. — Мушу визнати: це спрацювало. Я заговорила. Але не тому, що ви гарний, а тому, що мене це трохи роздратувало.

Я скептично хмикнув:

— Діагноз за одну хвилину? Ти що, психолог? Шкода...

— Поки що стажерка. Але планую отримати повноцінну практику, — спокійно відповіла вона. Її голос — врівноважений, майже професійний.

— Не раджу, — буркнув я вже різкіше. — Не вірю у всю вашу психологічну маячню. Аналізувати — це одне, а жити — зовсім інше.

Двері ліфта розчинилися. Я вийшов першим — різко, майже демонстративно. Ця її холодна впевненість мені не сподобалась. І саме тоді, коли я подумав, що ця дивна зустріч вже закінчена, почув за спиною її голос:

— І, до речі… — вона наздогнала мене кроком. — Ми з вами на «ти» не переходили.

Я озирнувся. Вона знову поправила той самий локон — трохи нервово, хоч і намагалася здаватися байдужою. Цей рух… був красномовніший за всі її слова.

Вона мене тоді зачепила.

І ось Зоряна знову поруч. У моїй машині. Їде на виставу з хибними обітницями.

— Якої саме версії себе мені дотримуватись? — питає вона раптом, і в голосі з’являється трохи твердості. — Я маю на увазі, яку історію ти вже встиг їм розповісти?

Я усміхаюсь сам до себе.

Добре. Вона не така вже й тиха.

— Я сказав, що ми познайомились на роботі. Що ти — психологиня. Що ми випадково стикнулися десь пів року тому, тоді ж почали зустрічатися — і все якось… пішло. Не афішували, бо обидва не любимо виставляти особисте. А минулого місяця я зробив тобі пропозицію.

Бабуся, як відчувала, на вихідних встигла дістати постійними дзвінками та розпитуваннями — довелося думати відразу.

— Серйозно? Пропозицію?

— Ну, не перед дідусем же казати, що ми просто «подобаємось одне одному». Він і так переживає, що всі шлюби тепер — це маркетинг.

— І скільки людей це знає?

— Усі. Родина. Гості. Персонал.

Вона притискає пальці до скронь:

— Чудово. Просто чудово.

— Я можу називати тебе «кохана», якщо це допоможе звикнути.

— Можеш називати мене «та, що ще не втекла».

Я усміхаюсь.

— Але серйозно. Ти добре тримаєшся.

Вона кидає на мене короткий погляд, і на мить в її очах я ловлю… вдячність? Чи то мені здається?

— А якою мене вони собі уявляють? — питає вона вже м’якше.

— Добру, чуйно-прекрасну, трошки наївну і абсолютно не схожу на всіх, з ким я колись був. Дідусь навіть сказав, що тепер «може помирати спокійно». До речі, моя сім’я досить цікава... Хочу попередити: в мене є молодша двоюрідна сестра, Стефа. Просто старайся не приймати близько все, що вона робить чи каже. Їй всього двадцять один рік. Вона досить… своєрідна.

— Ти про що? — насторожено питає.

— Скоро сама все зрозумієш. Просто якщо побачиш чорта в мініспідниці — знай: це вона.

— Добре, гадаю, якось зорієнтуюсь на місці.

Вона посміхається. І я ловлю себе на думці, що ця посмішка — та сама емоція, якої мені бракувало останнім часом.

— Просто будь собою, — додаю вже серйозніше. — Бо ти, по-перше, саме така, якою я тебе й описав своїй родині, а по-друге — психологиня, напевно, впорається з моєю сестрою.

— Я вже давно не практикую, — тихо зізнається. — Сподіваюся, я впораюся.

Я чую її сум, проте не впевнений, що зараз — перед зустріччю з родиною — потрібно обговорювати подібні теми. Не хочу, щоб вона закрилася в собі. Я кидаю швидкий погляд на бардачок, пригадуючи про нюанс.

— Відкрий, будь ласка.

— Що?

— Бардачок. Там коробочка — на документах.

Вона повільно нахиляється, відкриває. Маленька, оксамитова. Класика.

— Це… — вона зупиняється, дивлячись мені в очі.

— Каблучка. Наречена має бути з каблучкою. Можеш спробувати. Сподіваюся, розмір підійде.

— Ти серйозно?..

— Усе серйозно. П’ять днів ролі. Краще мати реквізит.

Вона вагається, але одягає.

Її пальці — стрункі, і каблучка сідає майже ідеально. Білосніжне золото, тонка лінія з маленьким діамантом. Стримана. Не вичурна, а вишукана.

— Вона красива. Але... — вона обережно торкається металу. — Ти колись робив вже комусь пропозицію?

— Ні.

— Не віриш у кохання?

— Мені здається, що те, що називають коханням, це часто або гормони, або сценарії з фільмів... Або залежність.

— Тобто ти більше про функціональне партнерство?

— Я — про довіру. Але нечасто її зустрічаю.

Вона не одразу відповідає. Її погляд зосереджений:

— А якщо ти просто ще не зустрів свою людину?

Я мовчу. В її голосі немає осуду. Лише цікавість.