Розділ 7.1 Зоряна

Зоряна

Десята нуль-нуль.

Я стою біля вхідних дверей, тримаючи валізу, і чомусь розглядаю свої кеди — ніби шукаю в них відповідь, знак, дозвіл, підтвердження, що я справді маю йти. Усе зібрано. Теоретично — я готова. Практично — у мене пересохло в роті, долоні липкі, а серце вирішило, що саме зараз — найкращий час для марафону на місці.

Сигнал домофона.

Я натискаю кнопку. Мій голос зрадницьки тремтить, але я тримаю його в тонусі. Наскільки можу.

— Я вже біля під’їзду, — каже Орест. Його інтонація стримана. Рівна. Без метушні.

Я відчуваю, як у мені все стискається. Цей стан, знайомий до болю — це той самий момент перед стрибком: коли розум уже знає, що потрібно відштовхнутися, але тіло ще зависло між «може, не треба» і «вже пізно відступати».

Я глибоко вдихаю:

— Вже виходжу.

Він стоїть біля машини, обпершись плечем об дверцята. Світла сорочка — трохи зім’ята. Як у людини, яка не витрачає зусиль на ідеальний вигляд, бо знає: цього й так достатньо. Погляд — рівний, зосереджений. Не проникає, не сканує, не ковзає — просто фіксує. І я ловлю себе на тому, що червонію — ще до того, як встигаю це обміркувати.

— Готова? — питає він, просто.

— Так. — Я хапаю валізу, але він уже зробив крок назустріч.

— Дай сюди, — каже спокійно й легко забирає її з моїх рук, ніби вона нічого не важить. — Допоможу.

Я мимоволі вдихаю глибше.

Це дрібниця. Але саме з таких дрібниць, здається, і складається відчуття безпеки. Точніше — опори.

— Я могла б і сама, — бурмочу крізь усмішку.

— Знаю. Але якщо я одразу не почну виглядати як твій герой — уся наша казка розсиплеться.

Я не стримую посмішку.

— Ідеально. Герой з іронією.

— Мій фірмовий стиль, — відповідає він, майже не усміхаючись. Але в його очах з’являється той самий блиск, який видає більше, ніж слова.

Він кладе валізу в багажник. Відчиняє мені дверцята. Я сідаю, пристібаю ремінь.
У повітрі — аромат: кава з ледь помітною цитрусовою нотою. Не нав’язливий. Просто... приємний.
Як запах чогось знайомого й заземленого. Як присутність без тиску.

Машина рушає. Ми мовчимо. Він зосереджений на дорозі. Я — на власному диханні. На тому, щоб не видати хвилювання.

Не показуй тривоги. Не показуй хвилювання. Не показуй, що всередині тебе — цілий рій думок.

— Можеш увімкнути музику, якщо хочеш, — каже Орест, не відводячи погляду від дороги.

— Тиша тебе не напружує?

— Ні. Я звик. У тиші краще думається.

— А ти, значить, часто думаєш? — намагаюся усміхнутися. Але голос трохи хрипкий — ніби зсередини щось ще не відійшло.

Він кидає на мене короткий боковий погляд. В куточку його вуст з’являється ледь помітна посмішка — така, ніби він вже знає, як я зреагую, але все одно чекає.

— Усе залежить від того, хто сидить поруч.

Я на мить розгублююсь. Пальці сковзають по екрані — лунає легкий джаз. Неймовірно доречний. Теплий, простий, без пафосу.

— Ну, принаймні ми не будемо битись за радіо, — кажу, вдивляючись у вікно.

— Я не конфліктний. Хіба що коли йдеться про каву без кофеїну — тоді я стаю монстром.

Я сміюся — легко, щиро. І щось усередині, здається, трохи відпускає. Трохи. Але достатньо, щоб у диханні з’явився простір.

— Я маю запитати, — мій голос стає серйознішим. — Це все… точно потрібно? Я маю на увазі: аж настільки. Родина, ювілей, п’ять днів у статусі «нареченої»?

Він мовчить кілька секунд. Потім — тихий зітх.

— Так. Бо вже кілька місяців мене ділять між тиском, запитаннями, списками потенційних наречених і щотижневими спробами звести з кимось «ідеальним». А ще — дід. Він хоче побачити мене не самотнім.

Я слухаю. І раптом у мені щось змінюється. Це звучить не як скарга. І не як прохання. Це — констатація.

— А я… — каже він, трохи затинаючись, але не ховаючись, — не дуже вмію когось впускати у своє життя.

Його інтонація — рівна. Спокійна. У ній нема ні каяття, ні надії. Лише — констатація ще одного факту. Тверезої чесності. Без істерики. Без драми.

Я мовчки дивлюся на дорогу попереду, вдчуваючи, як плечі трохи опускаються. М’язи, що досі тримали захисну позу, нарешті розслабляються. Не тому, що стало безпечно. А тому, що вперше за довгий час — не хочеться все аналізувати до кінця.

Хочеться просто бути в моменті.