Розділ 6.2 Зоряна

Зоряна

Коли я заходжу в квартиру, вона зустрічає мене знайомим безладом. Той самий дрібний хаос, який колись дратував, а тепер — заспокоює. Улюблена чашка з тріщиною — все ще на підвіконні. Її тріщина схожа на шрам, що став частиною форми, а не дефектом. Відкрита книжка — розпростерта на дивані, як мовчазне свідчення ще одного «почала, але не закінчила».

Я сідаю на підлогу біля валізи. Витягую її з-під ліжка — стару, але надійну. Вона ніби теж все розуміє, не заперечує. Речі вкладаю швидко. Механічно. Без сумнівів і зайвих рішень. Наче це не подорож, а евакуація. У ліве відділення — речі «на люди»: акуратні, впевнені, відпрасовані. У праве — «на випадок, якщо серце знову піде в несвідоме»: зручне, тепле, м’яке. Комфорт. Безпека. Сценічний костюм для казки, в яку я поки що не вірю, але до якої змушена готуватися.

Телефон дзвонить.

Мама.

Я зітхаю. Короткий імпульс — не відповідати. Знаю, чим усе завершиться. Але не відповісти — означає отримати ще три дзвінки, а потім одне-єдине повідомлення: «?»

Знак питання без жодного слова. Як ультимативна форма материнської тривоги, замаскованої під контроль.

— Привіт, — кажу, сідаючи на ліжко. Голос звучить рівно. Майже.

— Ти вдома? — одразу. Ні «як справи», ні «що нового». Просто перевірка геолокації в реальному часі.

— Вже так.

— Ти якось дивно говориш. Ти хвора?

— Мам… а ти пам’ятаєш, як я взагалі звучала востаннє? — кажу з ноткою іронії, з відтінком посмішки, якої немає. — Я тобі дзвонила. Тиждень тому. Ти взяла слухавку і сказала: «передзвоню». І…

— І я передзвонила.

— Звісно. Через тиждень. Якби не тітка Карина, я б і не знала, що з тобою все добре.

— Я передзвонила, — повторює вона сухо. Мов автоматичне нагадування в телефоні, позбавлене гнучкості й тону.

— Через тиждень, — м’яко нагадую.

— Не перебільшуй. У мене щодня десятки справ. Я не можу все тримати під контролем.

Ось вона — знайома формула. Мама не говорить зайвого. Не питає про настрій. Не просить поділитися. Вона просто фіксує стан системи. Збирає факти. Ніби я — не донька, а підлегла, чий щоденник емоцій має бути в таблиці.

— Все нормально, — кажу. — Просто їду ненадовго.

— Куди? І з ким? — Її голос тримається буденності, але в ньому вже вловлюється натягнута нитка підозри.

— До знайомого. У гості.

— Я його знаю?

— Ні.

Пауза. Та сама — довга, обережна, скануюча. У ній вже готуються наступні питання. Мама не емоціонує. Вона вибудовує ланцюг логіки.

— Хто це?

— Орест. Колишній колега.

— Програміст? З минулої роботи? Це той, про якого ти якось казала, що він «хам»?

Я завмираю. Мікроступор. Я не пам’ятаю, щоб я говорила з нею про це. А навіть якщо і щось згадувала… це було… більше трьох років тому.

— Ну… тоді мені так здавалося, — кажу повільно. — Зараз він просто… прямий. А звідки ти пам’ятаєш?

— Ти розповідала. Нам із Кариною. — Її голос — не злий. Просто фактологічний. — Я пам’ятаю все, що може знадобитися. І, до речі, прямота ще не дорівнює щирість.

Ось так вона демонструє турботу. Не «я за тебе хвилююсь», а — перевірка системи на уразливість.

— Зрозуміла, мамо, — відповідаю рівно. Мені не хочеться сперечатись.

— Будь уважна. Ти завжди все відчуваєш глибше, ніж треба. А чоловіки — не завжди глибокі.

Класика жанру. Кілька грамів відповідальності, приправлені гострою принизливою ноткою — щоб не розслаблялась.

— Добре.

— Надовго?

— Завтра виїжджаю. Повернусь у вівторок.

— Подзвони, коли повернешся. І якщо щось — не вигадуй, а дзвони одразу.

— Добре. Добраніч.

Вона кладе слухавку. Я ще кілька хвилин сиджу в тиші. Розмова з мамою — завжди як короткий контакт із тренером із дисципліни: жодної ніжності, але після — пульс трохи збитий, наче щойно вийшла з холодного душу.

Вона — завжди зібрана. Завжди в ролі. Навіть удома — в костюмі. Бізнес-леді, яка розглядає материнство як ще одну угоду. Її віра проста: любов доводиться справами. Не словами. І точно не слабкістю.

Тітка Карина часто казала їй:

— Говори з дитиною м’якше. Хоч іноді побудь не начальницею, а мамою.

Але вона не змінюється. Позитивна оцінка від мами — це завжди була нагорода. Не звичка. Не побут. А досягнення.

Отримала грамоту — «добре». Здала екзамени — «ти могла краще». Вступила на бюджет — «з цією спеціальністю в бізнес не підеш».

Психологія була моїм бунтом. Тихим. Стратегічним.

І, мабуть, її найбільшим розчаруванням.

Навіть зараз вона повторює: справа її життя залишиться мені. І що вона щиро сподівається, що я не «змию її в унітаз». Саме так і каже. Без жодної іронії.

Ми живемо в одному місті. Але бачимося раз на місяць. І то — коли в її календарі є вікно між зустріччю з партнерами і планеркою.

Але… я вже не злюсь. Не шукаю винних. Я навчилася жити з таким типом зв’язку. Без ніжності. Без великої близькості. Проте з постійним відлунням:

«Ти маєш бути кращою. Інакше — для чого все?»

Мій погляд чіпляється за сукню, в якій я була в клубі. Дивлюся на валізу. На складені речі. І думаю: «Що я роблю?»

А найстрашніше — чому я хвилююся, як школярка перед першим побаченням?