Розділ 6.1 Зоряна

Зоряна

— Ти починаєш мені подобатися, Зоряно. Але не як пацієнт, — каже Ігор Володимирович, ховаючи посмішку за звичним професійним тоном і повільно розгортаючи старий зошит із нотатками. — Як сценарист. Твої сюжети — це рівень драматичної школи при Оскарівській академії.

Я усміхаюся, хоча щелепи трохи напружені. Це вже не просто сарказм — це тривога, обгорнута в тонкий гумор. А вона, зазвичай, і є у мене першим симптомом.

— Ну, в кожного свої таланти, — відповідаю. Голос звучить майже легко. Майже.

— Отже, підсумуємо, — каже він, знижуючи голос. Не з іронією — з тією обережністю, яку я в ньому дуже ціную. — Ти погодилася поїхати на п’ять днів до родини, з якою не знайома, в ролі нареченої чоловіка, якого знаєш… не дуже добре?

Я киваю. Мовчки. Це одне з тих «так», які краще не вимовляти вголос. Бо сказані — вони звучать надто нелогічно. Надто… вразливо.

— Чудовий план. Особливо для людини з високим рівнем самоспостереження та схильністю до перенапруження в міжособистісних стосунках.

Це вже звучить як діагноз. І, на жаль, це правда.

— Це здається абсурдним лише тоді, коли кажеш вголос, — шепочу, намагаючись усміхнутися. Але рука з кавою злегка тремтить. Пальці напружені.

— А ти впевнена, що це не спроба щось довести? — питає він. — Наприклад, собі. Або… уявному глядачеві?

— Ні, — кажу швидко. — Просто так склалося.

— Поцілунок у скроню, який ти запам’ятала? Танець?

Я завмираю.

У психотерапії це завмирання — чіткий маркер. Те, що називають «афективною реакцією на тему». Ігор Володимирович не тисне. Просто дивиться. Але я вже знаю — він почув цей ступор.

— Імпровізація, — кажу. І сама чую: голос став тихішим, інтонація — збита.

Він мовчить. Дає простір.

А простір — це найстрашніше.

— Насправді… — кажу я, ставлячи чашку і дивлячись у підлогу, — мене це трохи вибило. Не сам танець чи поцілунок у скроню. А те, що я не виставила межу. Що дозволила.

— Це погано?

— Це… не схоже на мене. Я мала відчути момент і сказати «стоп». Адже я його майже не знаю…

— Але?

Я видихаю.

— Але мені було добре. І саме це лякає найбільше. Бо я не можу впевнено сказати: це я — справжня? Чи це — лише роль?

— Тобто ти не впевнена, хто в цей момент керує — ти чи твій сценарій?

Я мовчу. Хочу сказати: «так», але не можу. Бо знаю — контроль тріщить. Я просто ще не дозволила собі в цьому зізнатися.

— Ти починаєш жити в сценарії, який сама ж створила, — каже він. — Але будь обережна. Межа між роллю і власною реальністю — дуже тонка. Особливо для людей з підвищеною емпатією. А ти — саме така.

Я киваю. Усміхаюся. Але ця усмішка — не захист. Це спроба не розплакатись.

— Я триматимусь. Я звикла функціонувати у стресі. Навіть коли здається, що немає за що триматись.

— І це твоя сила. Але й твоя найбільша вразливість, — м’яко каже він. — Не втрачай себе, граючи когось іншого. Навіть із добрих намірів. Бо потім буде важко зібрати те, що залишиться.

Я мовчу. І в цій тиші — більше емоцій, ніж у словах.

— Побережи себе, добре?

— Добре, — кажу я тихо.

***

Після сеансу виходжу на вулицю. І відчуття таке, ніби легені стискає не повітря, а очікування. Воно вібрує в мені, як напруга перед іспитом, до якого готувалась не я.

Я йду пішки.

Місто живе вже літом. Дерева — п’яні від цвітіння. Я вдихаю глибше.

Мені потрібна ця прогулянка.

Бо насправді — я боюся. Не подорожі. Не «театру».

Я боюся, що не зможу вчасно сказати собі «стоп».

Сьогоднішнє повітря — ніби очищує зсередини. Начебто хтось відчинив вікна в мені самій.

Ігор Володимирович завжди був прямим. Не різким, не цинічним — саме прямолінійним. Ще на практиці він дивився поверх окулярів, із тією спокійною прискіпливістю, яка виводить із рівноваги, і казав:

— Ви або навчитеся витримувати себе з усіма слабкостями й межами, або зламаєтеся. Не всі можуть працювати з людьми. Ти — можеш. Але ще не навчилася, як не згоріти.

Тоді мені здавалося, що він мене не розуміє. Я вірила: щире бажання допомагати — це вже броня. Що якщо я буду достатньо старатися, читати, працювати — все буде добре.

Але коли після півтора року в юридичній компанії я вже пила заспокійливе, сиділа ночами із затиснутим горлом і відчуттям, що не витягую навіть себе — не те що когось іншого…
Коли панічні атаки стали буденністю — як зубна паста і ранкова кава…

Я здалася.

Визнала: він мав рацію.

Щось у мені почало тріщати. Не від жалю до себе. А від втоми — бути постійною точкою опори.

Саме тоді я звернулась до нього. Не як до викладача. І не як до того, хто ставив мені «відмінно» в залікову книжку.

А як до психотерапевта.

І він допоміг.

Не «полагодив». Не склеїв. А навчив бути з собою. Без тиску. Без плану на «виправлення».

А зараз я просто приходжу раз на тиждень. Іноді — раз на два. Як ін’єкція реальності. Без якої все навколо починає розмиватися.

Не тому, що щось ламається всередині.

А щоб не зламатися знову.

І сьогоднішня розмова була важливою. Не через поради. А через інше.

Бо вперше за довгий час я знову стою на межі нової ролі.

І я дуже хочу вірити, що це — просто гра. Що я зможу вийти з неї у будь-який момент.

Але десь під усіма шарами самоіронії я вже знаю: це не зовсім так.

Йду в роздумах. Місто здається знайомим — але сьогодні в ньому щось не так. Люди проходять повз, машини гудуть, а простір навколо — ніби декорація. І сцена вже от-от підніметься.

І я буду в центрі...