Розділ 5.2 Зоряна

Зоряна

— Ти справді думала, що після такої вистави я залишу тебе саму? — Його голос спокійний, майже теплий. Але в ньому є чіткість, яка не просить дозволу. — Обирай: таксі або прогулянка. За кермо я не сяду бо трохи випив.

Я повертаюся до нього. Погляд чоловіка — прямий, стійкий, безапеляційний. Не наполягає — це просто факт.

— Розумію, — мій голос звучить рівно, але я вже чую, як тривога всередині шукає вихід у форму ввічливого відступу. — Тому, справді… можеш не проводжати. Я впораюся. Зі мною буде все гаразд.

— А ось твої подруги, здається, не такі впевнені.

Я повертаю голову — і бачу їх. Марта й Іра, як дві добре замасковані емоційні спецслужби, стоять біля виходу й… махають. В їхніх очах — щось середнє між підтримкою, попередженням і: «Ми все бачимо, дівчинко».

Я мимоволі усміхаюся:

— Добре. Прогуляймося. Тут справді хвилин десять.

Орест мовчки підставляє лікоть. Рух — стриманий, але впевнений. Як у того, хто вже знає: рішення прийнято.

Я вагаюся. Лише мить. І беру його під руку.

Не тому, що прагну контакту, а тому, що знаю: пара допитливих очей за мною зараз спостерігає з точністю рентгена. Марта й Іра. Вони не просто прощаються жестом — вони сканують кожен мій рух. Як подруги, в яких увімкнувся внутрішній «режим безпеки»: чи все ок, чи він нормальний, чи не треба втручатися. Це негласне правило жіночої солідарності: одна йде — дві стежать.

Ми йдемо вузькою вулицею. У повітрі пахне ніччю, весною і трохи самотністю. Місто вночі завжди має цей присмак. Навіть коли ти не сам. Навіть коли йдеш поруч із кимось. Бо в темряві все оголюється: і присутність, і відстань.

Я живу недалеко — так вийшло. Хоча, ні. Мабуть, так вирішив Всесвіт. Він має свій «специфічний» гумор — підкидає сюрпризи без попередження:

«Хотіла спокійного вечора? Тримай: Ореста, танець і пропозицію бути нареченою на родинному святі. Нумо, викручуйся».

Чудово. Просто ідеально.

— Ти добре трималася, — каже Орест. Його голос — як ковток води після довгого бігу. Влучний, прямий, заспокійливо чіткий.

— Від тебе була непогана підтримка, — м’яко відповідаю, ковзнувши по ньому поглядом.

Він усміхається. І майже одразу додає, з тією самою ноткою впевненого жарту, яка не ображає, а розряджає:

— Наступного разу — менше паніки, більше впевненості. Уяви, що ми десь у Голлівуді: ти — головна героїня, я — твій чоловік-рятівник. Або яка там зараз модна роль? Словом, твоя найкраща партія на кілька днів.

Я хмикаю:

— Залежить, у якому фільмі. Найкраща партія ще й сором’язлива?

Його усмішка ледь ворушить кутики губ, але погляд — уважний, зібраний.

Не пильний, не хижий. Просто такий, від якого не хочеться відводити очей. І саме тому я швидко знову дивлюся вперед.

— А як же. Ви ж саме таких принців і уявляєте. Тих, що мовчать, але діють.

Він говорить повільно, з притаманною йому рівновагою.

Його голос, як і крок, — стабільний, спокійний.

— Принців? — перепитую, напівсміючись. — Це ти мене романтизувати намагаєшся чи знову іронізуєш?

Його жарти діють на мене, як тепла хвиля — не змушують сміятися, але змивають напругу, що лишилася.

— Та що ти. Все серйозно. Клінічно перевірено. — Він трохи нахиляється ближче. Не надто, але достатньо, щоб я відчула тепло його плеча поруч. — Вас треба рятувати: від зневіри, токсичних стосунків, поганого смаку на чоловіків. Ну і від себе — іноді.

Я раптом помічаю, що усміхаюся йому щиро. Без напруги. Довіряючи емоцію.

— Так ось воно як. А далі — щасливий кінець?

Він дивиться на мене. І цього разу я не тікаю очима. В його погляді — щось мовчазне, глибоке. Наче він справді бачить мене, не лише слухає.

— Щасливий не гарантую. Але видовищно — точно буде.

Моє тіло нарешті починає відпускати втому. Плечі трохи осідають, крок стає менш напруженим. У голові ще звучить музика — як відлуння в склянці, коли вже майже порожньо. Я повільно повертаюся до себе. У звичну реальність. У ту, де я — сама собі підтримка, опора і заспокійливе.

Я знаю цей стан. Колись називала його «післясвяткова інтеграція» — коли психіка повільно вивантажує пережите і намагається зрозуміти, куди це все покласти. Що залишити. А що — витіснити.

Орест іде повільно. В тому самому темпі, що й я. Ніби підлаштовується — але не демонструє цього. Це не жест ввічливості. Це щось інше. Присутність. Ненав’язлива, але стабільна.

Зазвичай така близькість у мені викликає потребу дистанціюватися. Бо я звикла: турбота — це зобов’язання. Близькість — це небезпека.

Але зараз тіло не напружується. Навпаки — я ловлю себе на думці, що мені спокійно. Просто спокійно.

Я йду, тримаючись за його лікоть — майже несвідомо. Наче це вже звична позиція. І саме тому трохи лячно. Бо ця легкість... Вона надто природна. Надто «вчасна». А я давно вчу себе: якщо щось здається надто легким — перевір, де пастка.

Легкість — найпідступніше з почуттів. Воно приходить першим. А буря — вже слідом.

— У тебе хода змінилася, — каже він раптом, майже буденно.

— Та невже? Ти пам’ятаєш, яка хода в мене була три роки тому?

— Була швидка. Цілеспрямована. Іноді незграбна, — щиро усміхається. — Проте в цьому була своя чарівність. Тепер ти наче вагаєшся. Як людина, яка ще не вирішила: тікати чи залишитися.

Я сміюся:

— Це просто каблуки. Вони не для втечі.

— Але й не для зупинки, — відповідає він.

Тон рівний, але фраза... мов кинута в глибину. І вона точно десь осідає.

Його слова — як вікна в будинку, де я ще не жила, але не раз бачила світло зсередини.

У кожному — запрошення. Без тиску.

Я ловлю себе на бажанні поставити мільйон запитань. Про нього. Про «тоді». Про «тепер». Але вибираю мовчати. Бо знаю: кожне запитання — це ризик почути те, до чого ще не готова. Або створити незручність.