Розділ 5.1 Зоряна

Зоряна
Орест нарешті відступає. Погляду не відводить. У його очах — жодного натяку на гру. Лише зосередженість. І щось ще. Глибше.

— Ну що, наречена, — мовить тим рівним тоном, яким ведуть дипломатичні прийоми. — Здається, ми справили враження.

Я намагаюся усміхнутись. Легко — хоч усередині ще бринить тремтіння:

— Думаєш?

Він киває. І я раптом відчуваю, як щось у мені просідає — ледь-ледь. Усмішка тримається, але всередині вже звучить чіткий сигнал: мені потрібна пауза. Тиха, коротка. Хоч на мить, щоб зібратись.

— Вибач, я на хвильку, — кажу майже пошепки.

Вбиральня зустрічає мене, наче капсула тиші. Холодна вода стікає долонями. Освіжає. І водночас — ніби витягує глибоку втому, якої досі не помічала.

Швидко поправляю макіяж. Майже машинально. Це вже не про зовнішність — це ритуал.
Потрібно знайти точку опори там, де реальність трохи розмилася. Сьогоднішній вечір — як перенасичена терапевтична сесія: емоцій багато, інтеграції — майже жодної.

Я стою кілька хвилин, повторюючи подумки:

Усе. Гру завершено. Всі повірили. Можна зникати. Повільно. Обережно. Без втрат.

Повертаюся до залу, та щойно проходжу повз бар — раптовий дотик до руки. Грубий. Різкий. Обертаюсь.

— Свят… — піднімаю брови. — Думала, ми вже все вирішили. Що ти робиш?

Його обличчя напружене. Стиск — болючий. І тіло миттєво фіксує:
Порушення меж. Тривога. Поверхневе дихання. Класичний тригер.

— Слухай, — каже він, в його голосі щось давить. Не агресія. Але — примус. — Може, відійдемо? Поговоримо спокійно?

— Відпусти, — вигукую, намагаючись перекричати музику. — Мені боляче!

Він не реагує.

— Та не починай. Ходімо, — бурмоче, тягнучі мене далі.

Я пручаюся, проте він сильніший. І це вже не розмова. Це грубе вторгнення.

— Я закричу, — попереджаю. Голос зривається.

В мені прокидається імпульс самозахисту. Я не очікувала такого. Не від нього.

— Ми просто пого...

Його фраза обривається. Бо в ту ж мить Орест, мовчки, заламує йому руку. Свят ойкає, вигинається, повертається до нас спиною. Розумію, що йому боляче. Проте я відчуваю себе безпечно.

Орест не відпускає. Але вже дивиться на мене. Чоловічий погляд спокійний. Без паніки. Ніби все довкола — другорядне. А головне — я.

— Кохана, ти як?

Його голос — глибокий, спокійний. Тон, у якому є лише контроль. Жодної розгубленості.

Я ледь торкаюся його руки. Невпевнено. Обережно. Як людина, яка ще не впевнена, що має право на опору:

— Йдемо, будь ласка.

Він киває — ледь помітно. Нахиляється до Свята. Каже щось йому. Я не чую слів — музика гуде, заглушує. Я бачу, як тіло Свята напружується, потім розслаблюється. Щось у цих кількох словах зламало його супротив.

І раптом — Орест відпускає. Різко. Без тіні емоції. Свят відступає:

— Та все, я зрозумів, — бурмоче. Переводить очі на мене. – Вибач.

Його голос уже не впевнений. Не сердитий. Порожній. Я киваю. Він швидко розвертається і зникає в натовпі. Як тінь.

Орест повертається до мене. Його погляд зосереджений. Очі не запитують — вони аналізують.
Зчитують.

Наче сканують: мій подих, напругу в плечах, дрібний рух голови. Ніби бачить те, чого я ще не встигла сама усвідомити.

— Ти як?

Його руки зависають біля мого передпліччя. Не торкаються — просто присутні.

— Буду в нормі, — кажу, киваючи. Голос тихий, тремтить.

Орест встигає помітити те, що я проігнорувала. Його очі зосереджено дивляться на моє передпліччя, де видніється свіжа червона пляма, яка з’явилася щойно.

Іронія. Я фокусуюсь на реакціях інших, заспокоюю тривогу аналізом. А тіло тим часом просто кричить про небезпеку.

— Зачекай, — каже Орест і відходить.

Я навіть не встигаю нічого сказати. Просто стежу за ним очима. За хвилину повертається. В руках — серветка з загорнутим льодом.

— Приклади. Буде синець.

Я беру.

— Дякую.

Всередині мене щось тріскається. Його турбота — не демонстративна. Ніби не «допомога», а нормальність. Пряма. Конкретна. Я відвикла від цього. Останні кілька років про себе я турбувалася самостійно.

Він дивиться на мене ще мить і каже:

— Може, попрощаємось із твоїми знайомими? Ти, здається, втомилася.

Тон — делікатний. Пропозиція, не вказівка.

— Так, ти маєш рацію. Дякую. — Передаю йому серветку з льодом. — Синець не надто сильний. Думаю, за тиждень зійде.

— Я зараз, — відповідає, йде до бару.

За хвилину ми вже повертаємося до столика.

І тут — з напівтемряви — виринає Тетяна. Хода широка. Усмішка — нетвереза. Язик швидший за думку:

— Ну привіт, закохані, — протягує. — Така пара… аж слинка капає. Давно разом?

Майже інстинктивно беру Ореста під руку. Не навмисно — це не жест демонстрації. Це рефлекс. Мій спосіб захистити себе.

Орест не змінюється в обличчі. Тільки погляд — точний, зібраний. Голос спокійний, рівний. Як у людини, яка вміє гасити конфлікти до того, як вони спалахнуть:

— З того моменту, як зрозумів: мені важливо, щоб поруч була жінка, яка знає собі ціну.
І не намагається підтвердити її кількістю тостів.

Тетяна завмирає. Усмішка гасне, але майже одразу повертається — копія, гірша за оригінал.
Дівчина відкриває рота, ніби хоче щось відповісти, проте Орест спокійно продовжує. Не нападає — просто не залишає простору для неї:

— Ти запитала — я відповів. І, якщо чесно, твоя іронія була передбачуваною. Але дякую. Завжди цікаво бачити, як люди підтверджують власну репутацію, яку так довго будували.

Мовчання. Навіть музика здається віддаленим фоном. Тетяна кліпає, хитає головою — то ніби від вина, то ніби від невидимого удару. І йде. Швидко. Напружена спина. У повітрі залишається її слід: парфуми, алкоголь і недосказані слова.