Розділ 4.2 Зоряна

Зоряна

Я не знаю, хто її запросив. Але видно: алкоголь у ній уже вирує. В руках — келих, на обличчі — усмішка тонка, мов лезо, і така ж холодна. Її погляд прорізає простір між нами.

Я відчуваю, як Орест — обережно, майже делікатно — кладе руку мені на талію. Іншою бере мою долоню: тепло, спокійно. Кладе собі на коліно. Жест — неочікуваний. Але такий природний, що тіло не протестує. Навпаки — вперше за вечір я відчуваю, як напруга трохи відступає. Ніби хтось на мить затис пульс тривоги.

Тетяна підходить ближче.
— Ну, нарешті, — її голос із тієї категорії, що загортає отруту в шовк. Вона вмощується навпроти, легко, впевнено — як господар у чужому домі. — А то я вже подумала, що в Зорянки алергія на чоловіків.

Зорянки? Її версія мого імені — різка, чужа.

Мої пальці мимоволі стискають руку Ореста. Міцно, майже до болю. Він не здригається. Не забирає руки. Навпаки — відповідає м’яко, але впевнено. Це не про романтику. Це — про підтримку. Про жест, що мовчки каже: я поруч.

— Насправді, — каже він тим оксамитовим голосом, ніби з реклами дорогого віскі, — ми просто не хотіли виносити особисте на загал. Не всім же пощастило з тактовним оточенням.

Тетяна завмирає. Обличчя змінюється ледь помітно: подив, обурення, усмішка. Та сама, знайома до болю. Маска, під якою живе її улюблена емоція — пасивна агресія з присмаком заздрості.

— Ну що ж… — голос її злегка тремтить, але вона робить вигляд, ніби не помічає цього. — Бажаю щастя. Хоча… цікаво буде побачити, скільки ви витримаєте.

— Побачити? — Орест посміхається. Його спокій — його зброя. — Своє особисте життя не склалося, якщо так уважно стежиш за чужим?

Її обличчя ледь сіпається. Але вона тримається. І саме в цю мить її окликають із сусіднього столика. Вона — майже з полегшенням — підводиться:

— Мене чекають.

Орест ледь киває — коротко, ніби ставить крапку. Я повертаюся до нього. В грудях щось розтискається. Наче довго затримувала дихання — і нарешті змогла видихнути.

— Дякую, — кажу тихо.

— Будь ласка, — відповідає він. Спокійно. М’яко.

Його рука досі на моїй талії. Моя — в його долоні. І я ловлю себе на думці, що не хочу повертатися в цю клубну реальність. Галасливу, химерну, перенасичену. Тут — у межах його присутності — ніщо не тисне, не кусає, не вимагає. Це не зовнішній спокій. Це короткий внутрішній перепочинок. Тривога ще поруч, але втомилася. І дала мені хвилину тиші…

Саме в цю крихку мить, коли емоції врівноважуються, лунає голос:

— Медляк! Хто з ким?

Моє тіло напружується, як пружина. Це не думка — це тілесна пам’ять. Як у клієнтів із соціальною тривожністю: подія ще не сталася, а серце вже готується до втечі.

— О ні, — бурмочу, бачачи його погляд. Очі Ореста вже все вирішили. — Ні-ні-ні…

— Так, — каже він впевнено. Уже підводиться, не відпускаючи моєї руки. — Ходімо.

— Ти жартуєш? — ковтаю повітря, ніби шукаю аргумент для втечі.

— Уяви, що це бал, — його усмішка тепла. Як у того, хто вигадує реальність, щоб допомогти пережити справжнє. — І до речі, наречена не може ігнорувати перший повільний танець. Це ж сценарний злочин.

Я хочу щось вигадати. Алергію. Травму. Що завгодно. Але не встигаю. Він уже веде мене крізь натовп. Його пальці — теплі. Міцно тримають.

Світло тьмяно пульсує, як лампочка перед згасанням. Перші ноти повільної мелодії закривають мене в скляній кулі. У центрі — я і Орест.

Його рука — на моїй талії. Впевнено, але м’яко. У ній немає тиску. Але є щось глибше. Те, що проходить крізь тканину, як тепло. Моє тіло напружене. Але чоловік мовчить. І це мовчання — не нависає, а створює простір.

Я вдихаю. Глибше, ніж звичайно. Повільно кладу руки йому на плечі, відчуваючи, як долоні ковзають по тканині піджака. Його тепло — ближче, ніж я звикла…

— У тебе прискорене дихання, — каже він, не відводячи очей.

— Нервуюсь, — зізнаюся. Голос хрипкуватий, наче прокидається. — Це… незвично.

— Ще й як. Ти ж не щодня танцюєш із фейковим нареченим посеред клубу, — в його словах є іронія, але без холоду.

Я ледь усміхаюся.

— А ти? — питаю. Хочу, щоб він відкрився. Бо я — вже починаю.

— Я? — зводить брови. — Я натурал. Нареченого в мене бути не може.

Я хитаю головою, усміхаючись м’яко.

— Ти зрозумів, про що я.

— Я просто добре імпровізую, — відповідає. І це правда. Імпровізує так, ніби репетирував усе життя.

Ми рухаємося. Повільно. Мій крок — обережний. Його — впевнений. Ми танцюємо серед натовпу. Він веде мене так, ніби точно знає, де моя межа. І тримається поруч — не порушуючи її.

— Слухай, — кажу я, не піднімаючи очей. — Ти… згадав мене одразу?

Щось змінюється. Його рухи уповільнюються. Він мовчить. І ця пауза звучить гучніше, ніж будь-яке "так".

— Тебе складно забути, Зоряно.

Моє серце… не просто б’ється. Воно колотить. Збиває дихання.

Це не флірт. Не ефектна репліка. Це щось справжнє.

— Складно забути? — питаю обережно. Ніби доторкаюся до чогось крихкого.

— Пам’ятаєш, як змусила мене заповнювати тести? — його голос теплішає. — І як прийшла в кабінет, коли я не з’явився на зустріч? — Я киваю. — Отже, пам’ятаєш, як кричала на мене…

— Бо дехто мене вивів, — перебиваю, з усмішкою.

— Ти натякаєш на мене?

— Так. Ти був єдиним, хто так відкрито мене… Ненавидів? — м’яко уточнюю.

— Я не ненавидів. Просто вважав, що мені це не потрібно. І не хотів витрачати ані твого часу, ані свого. А ти просто усе приймала надто близько.

Він має рацію. Це завжди була моя ахіллесова п’ята: я аналізую все до найдрібніших деталей, накручую себе — і зрештою мене переповнює хвиля відчуттів.

Я усміхаюся, ховаючи розгубленість, і обережно змінюю тему:

— Ти добре тримаєшся. Якби я не знала, що це вистава…

— Може, ти й не знаєш, — каже він просто.