Розділ 4.1 Зоряна

Зоряна

Я не вірю, що щойно це зробила.

Ні, ну… справді. Це не метафора, не якась умовна "в теорії" — я буквально погодилася на умови чоловіка, якого не бачила понад три роки. Людину, яку, по суті, не знаю. Я… погодилася стати його нареченою.

Мене трохи нудить. Тіло реагує швидше за свідомість. Це нормально. Стрес, викид кортизолу — класика. Хочеться сховатися у звичну зону «я ще думаю», але, здається, вже пізно. Я вже сказала «так».

Музика все ще б'є по скронях. Баси тримають ритм. Люди сміються, кричать, обіймаються — і все це довкола ніби у сповільненому русі. Світ не встигає за мною. Або я за ним. А думки — як кульки в лототроні: крутяться, стрибають, змінюють напрям щосекунди. П’ять днів. Орест. Я. Наречена.

Боже, це не просто не вкладається в голові — це схоже на фрагмент якогось п’яного сценарію, який я чомусь вирішила втілити.

Його рука — тепла й упевнена — обіймає мене за талію. Я відчуваю кожен дотик, кожен дюйм простору між нами. Його долоня тримає мене так, ніби я — його. Я відчуваю, як тіло напружується — ледь помітно, але достатньо, щоб він це вловив.

Він нахиляється до мого вуха. Його голос — глибокий, огортаючий, із тією дивною владною тишею, яку хочеться або пригорнути… або вдарити.

— Розслабся. У тебе вигляд, ніби тебе силоміць притягли на кастинг.

— Можеш хоч трохи менше мене торкатись? — шепочу я, трохи відвертаючи голову.

— Ні, — каже без пауз, без обґрунтування. — У тебе немає вибору, зараз ти моя наречена.

— Зараз я просто дівчина, — кажу тихо.

— Наречена звучить краще. І впевненіше, погодься.

Я не погоджуюся. Але мовчу. Бо на горизонті з’являється… Марта. У її келиху — біле вино. В очах — уважність. Вона зупиняється за метр.

Я вже бачу, як її погляд ковзає: моє обличчя — Орест — знову я. Як сканер. І ось — народжується фраза. Я майже чую, як вона формується в її голові.

— О, привіт. — Її голос м’який, але напружений. — Зоряно… а це… твій…

— Так, — відтинаю різко, не даючи їй часу. — Це Орест. Ми разом.

Не залишаю собі простору для сумнівів. Превентивна атака — щоб її підозра не встигла прорости. Орест підхоплює гру миттєво, як за сигналом. Простягає їй руку:

— Дуже приємно. Я багато чув про вас.

Його спокій — наче маска. Або він справді такий стійкий. Або… добре натренований.

Марта кліпає. Двічі. Я чудово розумію: її свідомість не встигає все емоційно обробити, і тіло «гальмує» на рівні моторики.

— Це… прекрасно, — нарешті каже вона. Тон — приторний. Говорить язик, не серце. Її тримає ввічливість. І шок. — Справжній чоловік. І так упевнено себе тримає.

Вона ще кілька секунд вдивляється в моє обличчя, а потім майже шепоче:

— Я думала, в тебе нікого немає. Чому ти нічого не казала?

— Вибач, давай не зараз, добре? — я усміхаюся, намагаючись не виглядати як людина, що от-от знепритомніє. — Орест мій…

— Наречений, — перебиває він.

Марта знову дивиться на мене. У її погляді — цілий шквал невимовлених питань. Вона киває:

— А чому я не бачу каблучки? Коли це між вами почалося? І як ти все це приховувала… від мене?

Її питання — чиста тривожна проєкція. Вона не сердиться. Вона намагається повернути контроль.

— Не так давно, — відповідаю спокійно. — Не ображайся, гаразд?

— Добре, — підозріло знизує плечима. — Але ми ще поговоримо.

Вона йде. А я стою. Всередині — порожнеча. Як після вичавленого лимона.

Я повертаюся до Ореста. На моєму обличчі — щось між сарказмом і панікою:

— Тобі реально подобається все це, так?

— Абсолютно, — відповідає він, навіть не намагаючись приховати, що йому комфортно. — Ти не уявляєш, як рідко бувають вечори, коли можна просто… бути кимось іншим.

Я не витримую:

— І ким ти є зараз?

Він мовчить. Довше, ніж я чекала. Потім злегка хитає головою і серйозно каже:

— Орестом. Просто Орестом. З жінкою, яка вдає, що закохана в мене, але насправді… ще не знає, чим усе це скінчиться.

Його слова не ріжуть. Вони — як тепла хвиля, що повільно огортає зсередини.

Я навіть не знаю, чому це так діє на мене.

Його голос, його впевненість, його майже бездоганна витримка — все це водночас дратує… і тягне. Ми підходимо до колег. Я представляю його автоматично. Слова звучать м’якше, ніж я планувала. Він тисне всім руки — рівно, впевнено. Я сідаю на край дивана — так, ніби залишаю собі шлях до відступу. Орест сідає поруч. Достатньо близько, щоб я відчула тепло його ноги. Це відчуття — майже надто реальне для вечора удавання.

Його спина пряма, рука лежить за моїми плечима. Не торкається — але я її відчуваю. Обличчя спокійне. Очі — надто уважні.

Я вивчаю його збоку. Профіль. Лінія носа. Те, як він трохи нахиляє голову, коли замислюється. У його жестах — тиха впевненість. Без показухи. Та, що приходить із досвідом.

Я згадую викладача з психології. Його вислів:
«Є люди, що огортають тебе спокоєм, а всередині — хижаки. Не обов’язково для інших. Часто — для себе. Бо їм страшно зняти броню...»

І чомусь мені здається, Орест — саме з таких. Не через бажання здаватися сильним. А тому, що слабкість — не для демонстрації. Навіть самому собі.

— Знаєш, — кажу я тихо, не дивлячись на нього, а десь у простір між нами, поки він проводжає поглядом знайомих, які пішли танцювати. — Я працювала з різними типами характерів. Але твій — один із найцікавіших.

Він трохи повертається до мене. У куточках очей — легкий вогник. Саркастичний. Іншого він поки не дозволяє.

— Дякую, докторе. Почуваюся експонатом у музеї психопатії.

— Я не сказала, що ти психопат, — відповідаю, м’яко усміхаючись. — Просто… в тебе високі бар’єри. Ти захищаєш себе сарказмом. Це втомлює, до речі.

— Мене чи тебе? — його брова злегка піднімається.

— Тебе, — відповідаю без паузи. — Я звикла до такого.