Розділ 3.2 Орест

Орест

— Куди саме? І… чому? — нарешті запитує вона.

Я повільно переводжу погляд на її щоки. Легке рожеве напруження. Вона ще не втекла. Слухає.

— Ювілей мого діда. Родинна зустріч. Локація — заміський комплекс. Понад пів сотні родичів, партнерів, друзів і знайомих. Усі з’їжджаються. Декого я навіть не впізнаю. Але батьки хочуть побачити «ту саму дівчину».

Це не входило до планів. Я не прописував цього, не прораховував. Ідея просто… з’явилася.

Зранку — дзвінок від бабусі. Її звичне: «Якщо раптом приїдеш не сам — я буду щаслива».

Пробую не реагувати, але вона тисне роками. Це втомлює.

Онуки, стосунки, «не може бути, щоб нікого не було». Вона певна, що я когось ховаю. Рівень конспірації — СБУ.

Правда простіша: нікого немає. Але її не переконаєш.

Їй не так потрібна пара для мене, як підтвердження, що я «не один». І, бажано, щоб дівчина їй сподобалася. Без цього — ніяк. Наче технічне завдання на дві сторінки.

Одного разу вона навіть стежила за мною. Серйозно. Хтось з офісу повідомив, що я обідав із жінкою. Не уточнили, що то партнерка по проєкту.

І от — шанс. Простий обхідний маневр.  Фейкова дівчина — мінус шантаж, мінус сватання. До наступного родинного «шабашу» — тиша.

Обличчя Зоряни змінюється. Вона мовчить, але вже аналізує. Я бачу це за зміною положення плечей, легким нахилом голови, застиглим поглядом. Її думки — майже на поверхні. Мені цікаво, наскільки глибоко вона зараз «у собі».

— І ти… — каже повільно. — Хочеш, щоб я зіграла роль… твоєї дівчини?

— Ні, — відповідаю без паузи. — Нареченої.

Пауза нависає, як незбережений документ.

Вона завмирає. Плечі підняті, м’язи напружені. Очевидно, такого «апгрейду» не очікувала.

— Що?! — її голос майже не звучить. Не вигук — відлуння. Дихання — коротке, уривчасте. Організм протестує. Голова — ще ні. Слово «шок» набуває тілесної форми. І мені це не здається смішним. Навпаки — несподівано… мило.

— Умовно, — кажу спокійніше. — Без офіційного підтвердження. Просто щоб бабуся не в’язала пінетки наперед, а дід не згадував «знайомого нотаріуса».

— Поки що? Ти жартуєш… — шипить невдоволено.

Її погляд ковзає ліворуч. Знаю цей жест. Підсвідомий аналіз маршрутів відходу. Можливо, побачила когось зі своїх.

— Це… божевілля, — тихо додає.

— Ідеально взаємовигідне божевілля, — коригую. — Я витягую тебе з пекла пліток, ти — знімаєш з мене сімейний пресинг. Всі у виграші.

Вона знову дивиться на мене.

— Це схоже на шантаж, — бурмоче.

— Це схоже на геніальну змову, — відповідаю з легким задоволенням. — Ти ж психолог. Мала б упізнати маніпуляцію зсередини.

Мовчить. Жодної реакції — навіть м’язами.

Просто дивиться.

Довше, ніж зручно. Не насторожено — радше як на складну задачу без чіткого алгоритму. Таку, яку не розв’язуєш дебагом — лише інтуїцією. І саме це трохи вибиває мене з рівноваги.

— П’ять днів? — нарешті питає. Голос уже стабільний. Здається, внутрішній перемикач спрацював — рішення є, тепер лиш перевіряє умови.

— Усього лише, — спокійно підтверджую. — Родинна вечеря, ювілей, кілька сніданків, одна ділова зустріч, обійми в коридорі, камери, трохи фальші — і дрібка правди. Класика жанру.

— Дрібка правди? — з підозрою.

Не відповідаю.

Нахиляюсь трохи ближче, ніби хочу сказати щось конфіденційне, а насправді просто скорочую відстань.

— Тобі не здається, що обмін не зовсім рівнозначний? Один вечір — на п’ять днів.

Знизую плечима. Погляд тримаю прямо. Її очі вже не блукають — контакт встановлено.

Дозволяю собі трохи більше:

— Якщо чесно, — кажу рівно. — Ти підійшла без попередження. Нуль підготовки, чиста імпровізація. Ти маєш фору — моральну. Так, обмін несиметричний. Але життя взагалі не про симетрію. І, до речі, ти зробила перший крок. Може, щось у тобі клацнуло?

— Я підійшла в стані напівістерики, — відказує. — Це було швидше клацання по нервовій системі.

Усмішку тримаю всередині. Зовні — спокій.

Знову — рука до волосся, пасмо за вухо.

Повторюваність = шаблон.

А шаблони зручні. Їх легше зчитувати.

— Добре, — каже після паузи. Видихає — довго, рівно. Голос звучить чітко. — Я згодна.

Піднімаю брови. Без спроб стриматись:

— Справді?

— Так. Але я теж маю умову, — рівний, майже офіційний голос. Контроль у кожному слові. Її правила гри.

Погляд мій — прямий. В її очах — серйозність. Це не емоції. Це контракт.

— Слухаю, — відповідаю стисло.

— Ми не переходимо меж. Пам’ятаєш, це — фарс?

Киваю. Усміхаюсь. Не від іронії — від чіткості. Вона формулює межу прямо, без зайвого шуму. Це імпонує.

Межа — не слабкість. Це система координат. Хоч ми обоє знаємо: системи — гнучкі. Особливо в польових умовах.

— Фарс, маскарад, авантюра… — відповідаю. — Називай як хочеш. Але бувають моменти, коли навіть фарс потребує поцілунків.

— Поцілунки… — короткий видих. — Обговоримо, коли буде реальна загроза їх застосування.

Посміхаюсь — цього разу свідомо. Вона не відступає і не розкривається до кінця. Її хід — тактика, а не емоція.

Розумна. І не дає мені фори. Це — плюс у її користь.

— Домовились, — кажу, погоджуючись з нею.