Розділ 3.1 Орест

Орест

Я не одразу відповідаю — досі не розумію, що тут відбувається.

— Тобто ти вважаєш, що серед усіх людей у цьому закладі саме я — найкращий варіант для маскараду? — кажу спокійно.

Її обличчя ледь змінюється. Вразливість. Скепсис.

Молодець, Оресте. Дай їй ще трохи сарказму — вона ж, мабуть, збирає його колекціями.

Я знаю, для більшості я не найкращий співрозмовник.

— Ми не друзі. Ми майже не знайомі, — озивається вона тихо. — І, можливо, ти мене навіть не пам’ятаєш. Але десь три роки тому ми перетиналися. Я працювала з тобою в одній фірмі — психологом…

Я зітхаю.

— Пам’ятаю.

Імпульс. Незрозумілий, але сильний. Я відкладаю келих і кажу:

— Добре. Але за однієї умови.

Її очі миттєво розширюються. Так дивиться людина, яка одночасно полегшено видихає й готується до удару. Вона здивовано кліпає очима. У мене немає плану.

— Я слухаю, — відповідає вона обережно, наче боїться, що я попрошу паспорт або душу.

— Озвучу її трохи згодом, — додаю з усмішкою, нахиляючись ближче. — Чим більше інтриги, тим переконливіше виглядає наш фарс.

— Ти серйозно? — питає вона з піднятою бровою, але в її очах уже менше страху. Більше... зацікавленості.

— Абсолютно, — відповідаю і киваю в бік натовпу. — До речі, у тебе вже є глядачі.

Вона різко повертає голову, і я бачу, як змінюється її обличчя. Відчувається увага когось за столом. Напевно, саме тієї компанії, через яку вона й звернулася до мене.

— Так, бачу… — бурмоче вона.

— Згодна?

Вона вдихає, дивиться мені просто в очі:

— Так.

Я усміхаюся. І дію — без попередження.

Легко нахиляюся до неї, торкаюся талії. Вона здригається. Потім я цілую її в скроню. Обережно. Спокійно. Вона завмирає. Її тіло напружене, мов струна. Я відчуваю, як вона затримує дихання.

— Вибач, реалістичність понад усе, — шепочу їй на вухо, всміхаючись.

Вона кліпає очима, відходить на крок і опускає погляд.
Зоряна не встигає нічого сказати — до нас підходить Антон. Один із тих, хто витягнув мене сюди.

— Тааак... — протягує він, оцінюючи нас поглядом. — Оресте, тепер я розумію, чому ти вирішив посидіти окремо. — Схвально посміхається. — Підтримую.

— Дякую, — відгукуюся з холодною ввічливістю.

Погляд Зоряни миттєво шукає мій. І в її очах — буря. Подив, напруга, щось на межі між сміхом і розпачем.

Я помічаю знайомий жест — вона заправляє пасмо волосся за вухо. Точно так само, як під час нашої першої зустрічі в офісі.

Рефлекс? Захисна реакція?

Ми йдемо повз людей. Її рука в моїй долоні. Я звик усе контролювати: дії, слова, навіть реакції інших. А зараз… я граю роль. І сам не розумію, чому погодився.

Це просто маскарад. Умовна домовленість: прикидаємось — і розходимося.

Уперше за довгий час я не аналізую, не прораховую ймовірності. Я просто... є. І це мене дратує. Я крадькома поглядаю на неї. Вона тримається спокійно, але я бачу напругу в її плечах. Вона бореться з собою.

Я не люблю недомовленостей. Особливо — коли сам опиняюся в центрі чийогось імпровізованого сценарію. Не тому, що не вмію пристосовуватись — навпаки. Я майстер маскування. Вмію вписатись у будь-яку систему, бо живу серед них усе життя: код, логіка, структура. Там усе працює за правилами. А тут — суцільна імпровізація. Хаос. Емоції.

Ми зупиняємося біля дивана.

— І все ж… — кажу, обертаючись до неї відсторонено, майже як актор, що закриває куліси після фінальної сцени. — Ми ще не домовились остаточно.

Її очі мружаться — як у того, хто помітив знак питання в реченні, що здавалося завершеним.

— Про що саме? — її голос тихий, але я чую тремтіння. Не страх — напругу. Люди, які не контролюють ситуацію, завжди трохи тремтять.

— Про оплату, — відповідаю. — Я не з тих, хто бере участь у виставах просто так. Навіть якщо це комедія з елементами драми. Ми не обговорили умов угоди.

Її підборіддя ледь здригається. Або від нервів, або вона хоче щось сказати, та не знаходить слів. Потім — короткий вдих.

— Угоди? — дивиться з підозрою. — Ти що, підпис хочеш?

— Не треба формальностей, — кажу. — Ти щойно попросила мене стати твоїм хлопцем. У публічному місці. При свідках. Це — серйозно.

Я навмисне підкреслюю останнє слово. Як маркер. Як тригер. Цікаво, що вона зробить далі: втече, заперечить чи залишиться?

— Це всього на п’ять хвилин! — майже шепоче вона, але в голосі — захист.

— Наступного четверга, — кажу, зустрічаючи її погляд, — ти їдеш зі мною за місто. Трохи менше ніж на тиждень. Виїжджаємо вранці у четвер, повертаємось у вівторок.

Вона застигає. Кілька секунд — і я бачу, як її легені відмовляються від видиху. Вона кліпає. Ще раз. Її очі — як у актора, що забув репліку, але змушений продовжувати.

***

🎬 У вкладці «Букрейлер» з’явилося промо!
Запрошую до перегляду — одна хвилина емоцій та атмосфери ❤❤❤