Розділ 2.2 Зоряна/Орест

Зоряно

Ні, Зоряно. Ні. Ти зараз розгублена, вразлива, на межі.

Розвертаюся. Та швидко ховаюся у натовпі. Сама собі здаюся тінню, що ховається у світлі. Головою я розумію, що зі мною коїться. Мені знайомі ці механізми — втеча, фрагментація, дисоціація. Але знання — це не ліки.

Коли я майже підходжу до нашого столу, знову чую її. Тетяну. Голос дівчини — ще грубіший, ще п’яніший, ще безглуздіший. Але цього разу він не ріже. Він підштовхує.

Зупиняюсь.

Вони мене не бачать, проте щось клацає всередині. Наче хтось натиснув перемикач. Я не знаю, що саме це — гнів, лють, самоповага чи інстинкт. Але я розвертаюся. Та йду. Назад. До бару.

Я не думаю. Не планую. Сама себе веду. Кілька кроків. У голові залишається тільки мій пульс. І ось я вже стою поряд. За кілька кроків. Він не помічає. Зосереджений. Рука з келихом — спокійна.

Я не знаю, чому він тут. Це випадковість? Доля? Жарт космосу? Я стою і дивлюсь. Немов крізь скло.
Згадую його. Орест. Той самий програміст-скептик. Залізобетонний погляд. Саркастична усмішка. І вміння виводити мене з рівноваги за три хвилини. Без зусиль.

Моє тіло напружене.

Що я роблю? Що я тут забула?

Стою. Мовчу. Дихаю.

І саме в цю мить він повертає голову. Наші погляди зустрічаються. Його очі — глибокі. Небезпечні тим, що бачать глибше, ніж я хотіла б. Погляд прямий, чесний, стриманий. Без глузування. Без здивування. Все навколо сповільнюється. Люди — як силуети. Музика — глуха й далека. Світ зводиться до двох точок — мого погляду і його.

— Я знаю, це раптово. І… можливо, дивно. Але… — пауза. Вдих. Серце стискається, ніби з нього злітає захист. — Можеш на кілька хвилин… прикинутись моїм хлопцем?

Тиша…

Але не та, в якій ніхто не говорить. А та, в якій усе зависає. Погляд Ореста не змінюється. Він просто… дивиться. Його очі не шукають пояснень. Не тікають. Не виблискують глузуванням. Я не знаю, що він думає. І в цьому — головна небезпека.

Мої плечі напружені. Мені хочеться розвернутись. Втекти. Знову стати непомітною. Але я стою, затамувавши подих.

Ще секунда — і він щось скаже.

Або не скаже нічого…

***

Орест

Я просто хотів випити бурбон. Один. Спокійно. Без розмов, без цих вічних «давай розслабимось» і «ну ти ж не можеш постійно працювати».

Та можу. Повірте.

Моя стратегія була проста: з’явитись, зробити вигляд, що мені весело, пробути максимум пів години — і назад. Друзі затягнули у клуб, бо «життя ж не тільки з коду й проєктів складається». Вони нічого не розуміють. Код — це стабільність. Логіка. Порядок. Він або працює, або ні. Все чітко: є помилка — знайди, виправ. Немає — рухайся далі. Простий, зрозумілий світ.

Я спираюсь ліктем на барну стійку. Позаду — натовп. У дзеркалі переді мною — вогні, пляшки, нечіткі фігури. Танці, поцілунки, сміх, крики. Це не мій простір. Це ілюзія, в яку я заходжу тільки як гість.

Бармен кидає на мене погляд — киваю, і той мовчки наливає ще один. Не питає — і це мені подобається. Я тягну з келиха маленький ковток. Гірко. Саме те, що потрібно.

Дивлюсь на людей. Намагаюсь уявити, скільки з них завтра пригадають цей вечір. Скільки — шкодуватимуть. Скільки знову зроблять вигляд, що нічого не було. І саме в цей момент я бачу її. Легка, нервова хода. Трохи втомлений погляд.

Зоряна.

Три роки.

Три роки — це багато. Особливо, коли ти переконуєш себе, що люди більше не мають для тебе значення.

Я тоді навіть не намагався її зрозуміти. Вона була новенькою в офісі. Спочатку — стажеркою, потім — психологинею. Нам усім обов’язково потрібно було раз на кілька місяців до неї приходити — «для профілактики вигорання». І я одразу вирішив, що це — дурня.

Прийшов, сів навпроти, подивився прямо в очі й сказав:

— Я в це не вірю. З попереднім психологом у нас була домовленість, сподіваюсь, з вами теж зможемо знайти спільну мову. Напишіть десь там у своїх тестах, що я нормальний — і ми не витрачатимемо час одне одного.

Вона не знітилася. Навпаки. Сиділа рівно, з тією ввічливою, трохи офіційною впевненістю, яка, як правило, змушує людей або поважати тебе, або ненавидіти.

— Ми з вами на «ти» не переходили, — відповіла вона тоді спокійно. Проте я відчував, що їй незручно. — Мені здається, ви не до кінця розумієте, для чого я тут. Та якщо ви так сильно наполягаєте, можемо почати з тестів.

Тоді я вперше подумав:

"Бідолашна дівчинка. Вона тут довго не витримає".

Вона змінилась... Щось у її погляді стало глибшим, темнішим. Вона ніби намагається триматися, але зсередини — тріщить.

Я не відводжу погляду. Вона ще не бачить мене. Йде трохи пригнічена, заглиблена в себе. І от раптом — зупиняється.

Різко. Так, ніби щось вирішила.

Розвертається. Йде сюди.

Знову дивлюся на свій бурбон. Обличчя тримаю рівним. Нейтральним. Не маскую — фільтрую. Називають це холодною ввічливістю. Для мене — просто контроль.

Вона стає поруч. Не близько, але й не на відстані.

Я чую її дихання. І вже навіть цього достатньо, щоб зрозуміти: у неї щось сталося. Обертаюся до неї. Прямо вдивляюся в її обличчя.

Вона неочікувано каже:

— Я знаю, це раптово. І… можливо, дивно. Але… — її голос тихий, тремтить. — Можеш на кілька хвилин… прикинутись моїм хлопцем?

Дякую всім за увагу до цієї історії. Ваші вподобайки та коментарі мені дуже приємні❤❤❤ Наступний розділ вийде в середу, 25 червня.