Розділ 2.1 Зоряна

2.1 Зоряна

Музика все ще гучна, але мій мозок, здається, натискає кнопку "тиші". Ніби хтось у голові крутнув ручку гучності — і ось уже всі ці баси й шуми залишаються лише фоновим шипінням. Я сиджу, намагаючись просто бути. Просто дихати. Злитися з цим миготінням, з цим натовпом, з цим моментом.

Але, звісно, мені це не вдається…

— Серйозно? Досі сама?

Фраза — як грім. Не через гучність, а через раптовість і невідповідність моменту. Я спочатку навіть не розумію, що це до мене. Рух на пів секунди затримується, пульс на долю секунди зривається зі звичного ритму. Я обертаюся — і бачу її.

Тетяна. Знайома з іншого відділу. Не подруга. Не ворог. Просто людина, яка говорить занадто голосно, навіть коли це не потрібно.

— Тебе так сильно цікавить моє особисте життя? — запитую рівно. Голос сухий. Контрольований. Це не оборона, це уточнення позиції.

— Та дівчата мимохідь зауважили, що ти в нас одиначка зі стажем, — каже вона, ніби ділиться аналітикою. — Я думала, ти нормальна, — додає вона, тримаючи келих із якоюсь рожевою рідиною. Здається, саме вона й розмила межу між "можна" і "не варто". — А виявляється… Ну, може, в тебе якісь, ну… проблеми?

Її усмішка — нещира, широка, з тієї категорії, яку психологи називають соціальною агресією, замаскованою під турботу. Слова — як лезо, заховане в обгортку ввічливості.

— Таню, досить, — втручається Іра, обрубуючи її. Рівень загрози в повітрі зростає. Але Тетяна тільки кліпає з образливою наївністю. В її погляді — задоволення. Вона вже отримала своє: публіку. — Мені здається, тобі вже досить пити.

— Та я ж нічого такого! — виправдовується з показною невинністю. — Просто кажу, як є. Чому вона досі одна? Ти боїшся стосунків? Це дивно. Колишній психолог без любові — це як офіціант без тарілки. Ну, смішно ж, правда?

Ніхто не сміється. Мовчання — як щільна завіса. Повітря важчає. Я дивлюся на неї. Не відводжу погляду. Не підвищую голос. Моє мовчання — як скло: гладке, але здатне порізати.

Зовні — спокій. Усередині — вулкан.

І навіть я сама не впевнена: це гнів чи гідність тримає мене вертикально.

Я могла б сказати багато. Я знаю, що вона зараз робить. Знаю, що за її «жартами» стоїть банальна тривога й потреба самоствердитися — за рахунок чужої вразливості.

Я знаю, як це працює: психодинаміка, захисні механізми, вторинна вигода знецінення. Я можу це розкласти по поличках. Але зараз не сесія... Це — я. Тут. Під прицілом. І мені болить. Бо те, що я знаю, — не блокує те, що я відчуваю.
Раптом я згадую: пояснення — це іноді спроба уникнути відповіді.
Тому я не пояснюю. Я просто кажу:

— Дивлюсь, тобі уваги не вистачає, — голос рівний, але десь під ним — тріщина. — І з чого ти взяла, що в мене нікого немає?

— А хіба є? — її усмішка липка, як розтоплений мармелад. Фальшива. Глузлива. У ній — дешеве задоволення від болю іншого. Відчуття переваги, побудоване на чужій вразливості.

Я встаю. І на мить усе хитається. Підлога здається м’якою, нестабільною, скрипучою.

У голові — не музика. Дзвін. Тиск. Стиснення.

"Ти доросла. Ти це переживеш. Не реагуй".

Голос мого терапевта звучить, як інструкція в евакуаційній брошурі. Але тіло не слухається. Воно — реагує. Бо болить. Зачіпає. До пульсу в горлі. До тремтіння. До ледь помітного похитування, яке помічаєш лише сам.

Очима шукаю вихід — будь-який. Погляд ковзає поверх натовпу, пробивається крізь світло, тіні, обличчя. І тоді я бачу його. Сидить за барною стійкою. Трохи в тіні. З келихом, який тримає, як щось дуже звичне, повсякденне. Спокійний. Зібраний.

Він — як центр циклону: навколо — шум, спалахи, танці, люди. А він — просто є. Не намагається захопити простір. Не дивиться. Не демонструє.

Відчувається стабільність.

І саме ця стабільність — як ковток повітря. Як можливість вийти з паніки, не роблячи жодного кроку.

Орест.

Більше трьох років. Жодного контакту. Я ніколи не думала, що перетнуся з цією людиною ще колись… Проте я впізнаю його миттєво. Тіло реагує ще до того, як мозок встигає щось усвідомити. Все навколо розмивається: люди, звуки, світло — як калейдоскоп. А він… чіткий. Наче кадр на паузі.

Контраст. Він — як хтось із іншої реальності. З іншим темпом життя. І чомусь це — заспокоює.

Я не аналізую, не обмірковую. Просто йду. Ноги самі знають, куди. Без плану. Без сценарію.

Що я скажу?

“Привіт”? “Ти тут випадково?”

Не знаю. Але зараз чесність здається безпечнішою за контроль.
Крок. Ще один. Я вже майже поруч із ним. На відстані дотику.

Я раптово зупиняюсь. Ніби тіло дає мені останній шанс подумати.