Розділ 1.2 Зоряна

1.2 Зоряна

Клуб виблискує неоном, ніби намагається переконати ціле місто: «Тут вам буде добре. Або хоча б красиво забутися».

Погляд охоронця на вході ковзає по нас не як по людях, а як по потенційній статистиці: хто може зіпсувати вечір. І в мені, вже за звичкою, формується фраза-відступ:
«Можливо, ми ще можемо повернутися назад до ресторану?..»

Типовий ментальний маневр: втекти, поки ще є шанс. Але Марта не дає цій думці навіть дихнути. Вона миттєво набирає адміністраторку — кілька слів, кивок, жест — і двері перед нами вже відчиняються.

Звук. Світло. Тиск музики, що проникає в грудну клітку. Бар блищить склянками, а запах м’яти й цитрусу розтинає повітря, як лезо. Люди рухаються, сміються, танцюють, ніби завтрашнього дня не існує.

Я стою, мов острів — нерухома в епіцентрі цього живого океану. Мене накриває бажання втекти: сховатися, розчинитися, зникнути в тіні. Але Іра вже тут — її рука бере мою, і вона тягне мене вперед.

— Ну чого завмерла, ніби тебе оглушило? — каже вона з блиском в очах. — Сьогодні ти не “міс Свідомість”. Сьогодні ти просто дівчина, яка хоче танцювати. — Вона вловлює мій скепсис. — Розслабся, хоча б на один вечір.

Я не встигаю нічого сказати, як ми вже пробиваємося крізь натовп — до пульсу, до серця вечора.

Танцпол — це інший вимір. Тут логіка відпочиває.
Люди рухаються, як у снах: хтось із заплющеними очима, хтось із відкритим ротом, ніби ковтає ритм просто з повітря. Світло не просто блимає — воно живе, стрибає по обличчях, заливає кольором тіло. Музика — як мова, де слова не потрібні. Тільки ритм. Тільки відчуття.

Я не танцюю — я дозволяю собі рухатися.
Моє тіло трохи незграбне, трохи скуте — але воно живе. Я відчуваю кожен сантиметр себе.

Я нарешті просто є. І ніхто нічого від мене не очікує. Не треба бути цікавою. Не треба щось говорити. Не треба здаватися сильною. Я просто можу рухатися. Не для когось… Для себе…

— Привіт! — голос, якого я не чекала й не хотіла чути. Просто в саме вухо, крізь баси. Тіло реагує швидше за розум. Обертаюся різко, як на загрозу. — Впізнала? — питає. Усміхається так, ніби переконаний, що має право бути тут. У моєму просторі. У моєму теперішньому.

Я здригаюся, проте швидко збираю себе до купи. Усмішка вмикається автоматично — як щит, звичний, майже умовний рефлекс. Святослав. Притрушений пилом у моїх спогадах. Там йому й місце — серед речей, які вже не чіпаєш, аби не відкрилися тріщини.

— Впізнала, — кажу холодно. Констатація. Без жодної емоції.

— Може, потанцюємо? А потім — щось вип’ємо. А далі… буде видно, — підморгує. Його впевненість — липка, огидна. Не хочу навіть торкатися.

— У мене алергія на подібні пропозиції. Особливо на ті, де звучить «потім», — мій голос рівний, але в ньому — леза. Не гнів, а чітке розмежування. Він робить вигляд, що не розуміє… Класика пасивної агресії.

— Та невже ти ще злишся? Минуло майже два роки. Я змінився. Ти ж мене нового ще не знаєш.

— Свят, мені вистачило тебе старого. Нового я знати не хочу. І, повір, у цьому я виграю більше, ніж ти здатен уявити.

Я вже розвертаюся, готова піти, коли він хапає мене за руку.
Його дотик — як тріщина в безпеці. Миттєво напружуються плечі, живіт, дихання коротшає. Тіло реагує, навіть коли я намагаюся зберегти зовнішній спокій.

— Почекай. Я тоді просто не був готовий. Ти повинна мене зрозуміти, — його голос майже надривний, але в ньому не каяття, а тиск. Схована агресія під маскою вразливості.

— Я тобі нічого не винна. Ти — трус. Ти зробив мені пропозицію, а потім зник. Буквально за день до весілля, — чітко викарбовую всі слова. Він відкриває рота, проте я не даю йому шансу щось сказати. — І, будь ласка, не починай про «почуття». Це більше не валюта, за яку я готова щось купувати.

Він намагається втримати хоч крихту контролю:
— Подумай. Я ж твій єдиний варіант... — я бачу в його очах азарт і злобу.

— Це залежить від того, що ти вважаєш варіантом, — мій голос спокійний, з пронизливою тишею, яка лякає більше, ніж крик.

— Ти про що?

— Про те, що моє життя — це не твоя зона відповідальності. І ролі для тебе там не передбачено.

Я висмикую руку. Легко, чітко. Без ривка — з відчутним презирством. Розвертаюся.
Один крок. Другий. І я вже в натовпі.

Я підходжу до бару. Тіло діє за відпрацьованою схемою: обійти, пройти, обпертися.
Наче не я керую цим вечором, а якась інструкція з виживання у світі тригерів.

Сідаю. Стискаю пальцями холодну барну стійку — тверду, справжню.
Це допомагає. Повертає в реальність. Тут і зараз. Дихаю.

Оцінка загрози: минула.
Фізичне напруження: зменшується.
Самоповага: на місці.
Життєздатність: висока.

Я — ок. Я — тут.

Замовляю воду. Проста дія. Контроль повертається.

Та думки… вони все одно тягнуться назад.

Туди, де я — з обручкою на пальці й наївною вірою у «все буде добре».
Туди, де його мати приходить забирати речі. Зі словами, які вибивають ґрунт:
«Святослав не готовий. Не прийде. Пробач».

Я тоді стояла, мов оглушена. Пробувала знайти логіку. Шукала причину в собі.
Наче любов — це іспит, який я провалила.

І ось сьогодні ця зустріч…

Я думала, що вже прожила це. Переварила. Відпустила.
Але виявилося, що не до кінця.

Я не зламалася. Але в мені знову з’явився осад.
Легкий, як пил після бурі. Його не видно, але він осідає на все — на очі, на голос, на спогади.

— Зооооряно! Наші вже всі тут! Йдемо! Стіл чекає! — голос Марти пробивається крізь музику, як сирена — екстрена евакуація зі стану саморефлексії.

Вона бере мене за лікоть — м’яко, але з тією рішучістю, яка не передбачає спротиву. Просто тягне. І я йду. Соціальна гравітація спрацьовує чітко. Проти неї важко чинити опір — особливо коли всередині все й так хитається.

Колеги. Знайомі обличчя в незнайомому світлі, яке додає блиску, шуму, трохи нестримної версії себе.
Хтось уже на третьому коктейлі, інші — на межі першої кризи вечора.