Розділ 1.1 Зоряна

Розділ 1.1
від Зоряни
Святкування десятиріччя нашого фонду відбувається в ресторані, де кожна деталь — ніби з рекламного буклета: кришталеві люстри, що світяться, як зорі на нічному небі; офіціанти, що рухаються з грацією балетних тіней; і запах дорогого парфуму, який, здається, замінив повітря. Атмосфера — суцільна вистава. Місце, де люди не просто їдять і п’ють — вони демонструють, позують, вибудовують версію себе для світу. Тут навіть повітря здається вбранням, яке ти мусиш носити впевнено.
Я сиджу за столом, злегка втягнувши живіт у сукні, позиченій у колеги. Вона трохи тисне, особливо після десерту, але на фото виглядатиме бездоганно — компроміс, на який я пішла без вагань. Мій образ зібраний, глянцевий. У руках — келих ігристого вина. Його я майже не п’ю, але тримаю впевнено. Реквізит, а не напій.
Навколо — сміх, келихи, фрази, що летять одна за одною, як бульбашки. Декому й справді весело, інші — вдають. І я, чесно кажучи, десь посередині…
— Зоряно, виглядаєш супер, як з реклами! Для будь-якого чоловіка будеш справжнім подаруночком, — нахиляється до мене Марта. У її голосі — тепло, але й знайоме кокетство. — Можна тебе загорнути в коробочку й поставити під ялинку? Я знаю одного холостяка…
Класика: об’єктивація в обгортці компліменту. Я навіть не встигаю роздратуватись — просто вмикається внутрішній автопілот.
— По-перше, я не річ, щоб мене загортати та класти під ялинку. По-друге, — посміхаюся, — головне, щоб не під ялинку моєї мами, — відповідаю на автоматі, не втрачаючи усмішки. — Вона б залишила все запакованим до весни, сказавши: «Ще зарано відкривати». А по-третє, до новорічних свят ще дуже далеко. За кілька днів починається літо.
Марта посміхається, штовхаючи мене ліктем, її очі весело кліпають. У келиху — останній ковток шампанського, що чекає свого часу, як фінальний акорд.
— Ну не бурчи, Зорянко. Ти мені краще розкажи, як там у тебе на особистому фронті? — запитує вона, схиляючи голову вбік, ніби намагається прочитати мій настрій.
— У мене з фронтами, як завжди, бойові дії в режимі перемир’я, — кажу напівжартома. Це зручна відповідь. Інтелігентна оборона. Трохи правди, трохи ухилення. І жодної справжньої вразливості.
Насправді, там, де мала б жити історія кохання, давно — порожнеча. Наче музей тиші: ні голосу, ні руху, тільки спогади в кутках… Колись усередині мене жила надія — жвава, яскрава, а тепер лишилися охайно складені очікування, припорошені пилом часу. Я іноді навідуюсь туди в думках. Обережно, ніби торкаюся старого шраму. Не для того, щоб змінити щось… Просто хочу дізнатись: чи ще болить? І щоразу трохи дивуюсь — наскільки тихо може звучати біль…
— Не вірю, — протестує Марта, скручуючи губи. — Ти не для самотності створена. Ти — як ідеальний шоколад. Якщо є — хтось обов’язково з’їсть.
Я відводжу погляд на сцену. Там місцевий джаз-бенд бореться із саксофоном та мікрофоном. Схоже на мене. Спершу стараєшся звучати красиво, а потім просто — вижити в ритмі.
— У мене з шоколадом непрості стосунки, — кажу, ковтаючи думку про те, як часто, навіть не усвідомлюючи, я заїдаю емоції смаколиками. — Він хоч і солодкий, але лишає сліди. І на серці, і на талії.
Подруга нахиляється ближче, на мить її голос змінюється, стає глибшим:
— Ти просто боїшся знову обпектися, — каже вона. — І це нормально. Навіть найкращі психологи бояться. Особливо — своїх власних почуттів. Ти не мусиш бути ідеальною, Зоряно. І не зобов’язана все розуміти. Я впевнена: ти краще за мене це все розумієш.
Я усміхаюся.
Усмішка — безпечна реакція. Її важко поставити під сумнів. Вона ніби шепоче: «Я в порядку. Все під контролем». І, чесно кажучи, вона не зовсім бреше. А от я... Я все ще плутаю: де закінчується бажання бути корисною і починається відчайдушна потреба довести собі, що я взагалі чогось варта...
— До речі! — Марта знову повертається до свого грайливого тону. — Після ресторану ми йдемо в клуб. Я вже замовила таксі.
— Я не впевнена, що...
— Ні! — Вона одразу кладе руку на мою. Її очі — серйозні. — Або ти йдеш з нами, або я залишаюсь тут. І влаштовую виставу. Повну. З театром, шоколадом і розбитим серцем. Не провокуй мене!
— Це шантаж.
— Це любов, дурненька. І ще трішки інтуїції. А вона мені каже, що тобі дуже, ну просто життєво необхідно потанцювати. Так, щоб піт на чолі — і десь між ребрами — свобода.
Я усміхаюся. Вже знаю — програла. Вона подає це як ультиматум, але за ним — турбота, замаскована під драму.
Марта чудово відчуває, коли я починаю тонути в собі. І, чесно кажучи, її емоційний шантаж — один із найм’якіших у моєму житті.
Я знаю, що можу сказати «ні». Це право в мене є. Але щось у мені тягнеться за знайомими, щоб тимчасово призупинити цей внутрішній автопілот самоспостереження.
Іноді корисно втратити контроль. Звісно, якщо поруч є ті, хто тебе підхопить. Марта саме така. Проте там будуть й інші, тож повністю контроль вимкнути не вдасться.
— Піду освіжу макіяж, — кажу, втікаючи в напрямку вбиральні. Це моя рятувальна капсула. Маленький шматочок тиші серед глянцевого хаосу.
У дзеркалі — я. Не та, яку бачать інші. Та, яка є насправді.
Очі трохи втомлені, блиск на губах стерся майже повністю, усмішка — ввічлива.
Зовні наче усе «нормально».
Проте я вже давно зрозуміла:
«Нормально» — це часто маска для «на межі».
Це не спокій, а тиша перед внутрішнім штормом.
Просто з часом навчаєшся носити свою «межу» тихо. Так, щоб ніхто не здогадався, наскільки ти вже поруч із краєм.
Телефон вібрує в руках. Повідомлення від Марти:
«Збирайся! Таксі через 5 хвилин. Якщо не прийдеш — прокляну. 😘»
Прокляття — це ще півбіди.
Справжній жах — це коли поступово зникаєш у нескінченному потоці «так правильно», «так прийнято», «так треба». І навіть не помічаєш, як твій власний голос стихає до шепоту, а потім і зовсім зникає. Ні грім, ні блискавка — просто тиша, в якій ти більше не чуєш себе...