Операція "Джунгарики": мільйонери з коробки з-під взуття

Усе почалося сонячного травневого дня, коли моя донька святкувала свій день народження. Будинок стояв шкереберть, всюди лунав сміх, шурхотів обгортковий папір від подарунків, а на столі підсихав розрізаний іменинний торт. Аж раптом на порозі з’явилася її найкраща подружка. Вона загадково посміхалася, а в руках тримала звичайну картонну коробку з-під взуття, в якій були проколоті крихітні дірочки для повітря.

- Оберігайтеся, бізнесмени! - урочисто проголосила вона, протягуючи коробку іменинниці. - Це не просто подарунок. Це ваш квиток у безбідне майбутнє!

Коли донька зняла кришку, ми всі дружно ахнули. На дні коробки, притиснувшись одне до одного від страху, сиділи два крихітні сірі джунгарики. Вони були схожі на два пухнасті клубочки з очима-намистинками.

- Це хлопчик і дівчинка. Вони плодяться швидко й без проблем. Будете продавати малечу, за місяць кишенькових грошей буде більше, ніж у дорослих!

Ідея «хом’ячого стартапу» миттєво запалила дітей. Почалася легка паніка, адже живим подарункам потрібен був дім. Того ж вечора ми вирушили до найбільшого зоомагазину. Якщо вже починати бізнес, то з розмахом! Ми не стали розмінюватися на дрібниці й купили величезну, шикарну двоповерхову клітку - справжні елітні апартаменти преміумкласу. У ній було все, про що тільки може мріяти середньостатистичний гризун: пластиковий затишний будиночок на верхньому ярусі, бігове колесо на першому, кольорові драбинки, спеціальна насадна поїлка, керамічна мисочка для елітного корму і, звісно, величезна упаковка запашної тирси.

Вдома ми облаштували цей замок, засипали підлогу тирсою і випустили новоселів. Перші два тижні пройшли у суцільному захваті. Спостерігати за ними було краще, ніж дивитися будь-який серіал. Вони кумедно вмивали лапками свої рожеві мордочки, набивали щоки зерном так, що ставали втричі ширшими за власну клітку, і постійно досліджували драбинки. Вечорами ми збиралися всією родиною біля цього прозорого палацу, сміялися з їхніх витівок. Хом’ячки швидко росли, крутішали на очах і здавалися наймилішими істотами на планеті.

Спокійне життя закінчилося раптово. В один із ранків донька підійшла до клітки й закричала на весь дім:

- Мамо! Хом’ячиха зникла! Її ніде немає!

Ми злякалися, що вона якось умудрилася відкрити засувку й втекти. Почали обережно піднімати поверхи, перевіряти кути, засипані тирсою, і нарешті зняли дах із маленького пластикового будиночка.

Мама-хом’ячиха була там. Вона сиділа, обклавшись затишним кублом із серветок, але була вже далеко не одна. Навколо неї, наче маленькі живі квасолинки, ворушилися крихітні, абсолютно лисі, рожеві, напівпрозорі й сліпі істоти. Вони тихенько і пискляво вовтузилися, шукаючи материнське молоко.

З цього моменту атмосфера в домі змінилася. Поки молода мама самовіддано сиділа в гнізді й вигодовувала потомство, новоспечений батько опинився у повній ізоляції. Його просто не пускали в будиночок, хом’ячиха агресивно виставляла його за двері. Відверто нудьгуючи на самоті, батько-хом’як увімкнув режим гіперактивності. Починаючи з десятої вечора, в домі починалася справжня нічна дискотека. Він бігав у колесі з такою шаленою швидкістю, що воно скрипіло й вібрувало, наче двигун старого мотоцикла. Коли колесо йому набридало, він зубами хапався за металеві прути клітки й запекло гриз їх годинами, вимагаючи свободи.

За два тижні малеча підросла. Вони покрилися ніжною сірою шерстю, відкрили очі й почали кумедною ватагою вилазити з гнізда. Дивитися на це було суцільним задоволенням: сім крихітних копій своїх батьків одночасно намагалися залізти в одну миску, падали з драбинок, котилися шкереберть у тирсу й гралися. Весь цей пухнастий хаос здавався нам ідилією. Ми вже планували, як будемо фотографувати їх для оголошень про продаж.

Але дитяче свято закінчилося в одну секунду, поступившись місцем жорстоким законам дикої природи.

Ми помітили, що поведінка батька-хом’яка різко змінилася. У ньому прокинувся територіальний інстинкт. Він почав виявляти незрозумілу, люту агресію, причому обрав собі одну конкретну жертву серед своїх підростаючих синів. Він постійно ходив за ним по п’ятах, штовхав, кусав і виганяв з усіх поверхів. Малюк жалібно пищав і намагався сховатися в тирсу.

- Треба терміново купувати нову клітку і розсаджувати їх, - твердо сказала я доньці після чергової бійки. - Батько його просто зацькує.

Ми зібралися, сіли в машину і поїхали до зоомагазину. Нас не було всього якусь годину. Але те, що ми побачили, коли повернулися і переступили поріг кімнати, змусило наше серце стиснутися від жаху.

Вся клітка була перевернута догори дриґом. Стіни, драбинки та біла тирса були рясно заляпані червоними краплями. У кутку, важко дихаючи й тремтячи від шоку, сидів той самий маленький хом’ячок. Батько пошматував його з такою люттю, що на бідну тваринку було боляче дивитися: вся мордочка була в крові, а замість одного ока зяяла страшна, глибока рана.

Мене охопила така злость на цього пухнастого тирана, що руки затремтіли. Ми посадили дорослого хом’яка в банку і поїхали назад. Влетівши до зоомагазину, я поставила банку на стіл перед продавчинею і виклала всю історію. Дівчина в халаті вислухала мене спокійно, навіть трохи байдуже. Вона взяла банку, покрутила її в руках, роздивляючись нашого товстого, нахабного джунгарика, зітхнула і буденним, робочим тоном вимовила:

- Жіночко, ну ви ж розумієте... Він уже дорослий. Його для душі точно ніхто не купить - усі хочуть маленьких, милих хом’ячат. Але... гаразд, залишайте. Я його візьму. У нас тут у місті є кілька клієнтів, які тримають удома великих змій та ящірок. Вони регулярно приходять до нас за живим кормом, ми їм таких і продаємо.

Усередині мене все просто похололо. В голові наче набат забив: «Ну як так?!»

Так, цей хом’як виявився жорстоким, він діяв за своїми дикими, первісними інстинктами, захищаючи територію. Але віддати його, живого, пухнастого, який ще вчора крутив у нас колесо й брав їжу з рук моєї доньки, на поживу якійсь холодній гадині? Уявити, як його повільно заковтує змія, було вище наших сил. Донька мало не розплакалася прямо біля прилавка.