Опера, що вбиває

- Між нами все скінчено! – кричала Ліза у трубку мобільного телефону, додаючи образливі вирази, які стосувались мене і чоловіків загалом. – Я бачила те фото із брюнеткою! Ще трохи нижче б опустив руку і заліз би під спідницю! Козел! Це кінець! – і короткі гудки в телефоні.

Чесно кажучи я так і не зрозумів, коли в нас все почалось, і тим більше чому закінчилось. Те фото, про яке вона кричала в трубку не було чимось оригінальним. Редакція газети, в якій я підпрацьовував, організувала корпоратив. Звісно, не обійшлось без алкоголю і танців. От у такий момент нас із молодою секретаркою редактора сфотографували, коли ми витанцьовували танго. Згоден із тим, що воно було занадто пристрасне та трішки відверте, але дівчина там вийшла прекрасно от і відмітила мене у соціальній мережі. А там понеслось. Друзі та колеги стали жартувати й зрештою приписали нам роман.

От Ліза, моя давня подруга, яка неодноразово намагалась перетворити наші дружні стосунки на щось більше, не витримала. Спершу виписувала повідомлення, потім подзвонила і розставила всі крапки над «ї».

Перевівши телефон у сплячий режим, одягнув куртку і вийшов на вулицю. Хотілось подихати свіжим повітрям і подумати над тим, як помиритись із Лізою. Дівчина вона непередбачувана і дуже імпульсивна, як і більшість поеток. Та із часом її пил згасав і вона починала дослухатись до слів співрозмовника. Але поки цього не трапилось, не було ані найменшого сенсу із нею говорити.

У Львові стояла тепла, хоча і вітряна, весняна погода. Парочки прогулювались вулицею Замарстинівською та щось весело щебетали. Двірник прибирала на зупинці і лаяла безхатька за те, що той розлігся на лавці, а водій трамвая №6 сигналив іномарці, яка перекрила рух транспорту, намагаючись розвернутись у забороненому місці. Один словом, все як завжди.

- Сашко! Зачекай! – почув я літній голос і повернувся.

В кількох метрах від мене стояла Стефанія Вікторівна. Вона швидко наблизилась, принаймні так хутко, як могла і мовила:

- Чого такий сумний? Знову через ля мур?

- Є трохи, - відповів я.

- Твоя Лізонька розбушувалась? – посміхнувшись, запитала вона.

- Вона не моя, - спробував заперечити. – Та Ви праві.

- Дурень ти, Сашко! Вона дівка, що треба. Трохи імпульсивна і невгамовна, але тобі, за характером - спокійному, підійде. Розрухає із насидженого місця. Витягне у люди. Та ще й обоє займаєтесь творчістю. Чим не ідеальна пара?

- Стефанія Вікторівна, Ви знову за своє?

- А що я поганого сказала? Пора вже тобі когось мати біля себе! Чи може ти того, по хлопцях?

- Стефанія Вікторівна! – обурився я. – І не стидно Вам таке говорити?

- Встидатись я перестала тоді, коли стала жінкою та вступила на економічний, то ж ні. А ти задумайся, а то в будинку всяке можуть говорити. Водиш он друзів випивати, а жінок я щось не бачила поміж вашої компанії. Одна лиш Лізонька приїздить час від часу. Та дивлячись, який ти знервований ходиш, між вами нічого не було.

- Може вже досить обговорювати моє особисте життя?

- Сашко, я вже в такому віці, що своє життя стало не цікавим, то ж краще я із тобою про це поговорю, ніж із Нюською. Вона це рознесе по всій вулиці, от тоді тобі весело буде.

- І на цьому «дякую»! – відповів я і начепив на обличчя ображений вираз.

- Не дуйся, як школярка, в якої забрали цукерку. Пішли зі мною, є одна справа. Допоможеш.

- Ви знову за своє?! – запитально глянувши на неї, мовив я.

- Пішли, пішли. Відволічешся трохи від свого ля муру.

І я пішов слідом за нею. Що ж до Стефанії Вікторівни, то я був із нею знайомий близько двох років, із того часу, як переїхав жити на вулицю Замарстинівська. Старенька мала веселий, хоч і примхливий характер. Завжди шукала пригоди на свою п’яту точку, а може ті самі її знаходили, я вже і сам того не знав. Та розум, попри свій поважний вік, мала гострий і неодноразово допомагала своїм друзям та знайомим вийти із різних неприємних ситуацій. Цьому допомагали як знайомства – серед друзів у неї водились найвпливовіші посадовці Львова, які правда були у відставці, але такі колишніми не бувають, так і неймовірна вдача, яка допомагала старенькій вибратись із халепи. Тому її пропозиція насторожила мене. Неодноразово наші пригоди починались із її банального прохання кудись з’їздити «за компанію», або ж щось розвідати та дослідити, адже вона:

а) не вміє користуватись всякими новомодними штуками;

б) не має сил поїхати «туди то»;

в) або використовувала твердження – «ти молодший і тобі то вдасться швидше».

І, кажучи направду, їй важко було відмовити. Вона ніколи не відступала і завжди добивалась того, щоб я погодився на її пропозицію, навіть не зважаючи на те, що я міг бути зайнятим.

Та того разу я був радий, що вона покликала мене із собою. Ведучи розмову про те, як провели реконструкцію вулиці Замарстинівська, ми добрались до церкви св. Анни і зійшли на зупинці позаду театру Лесі Українки. Далі наш шлях пролягав вулицею Клепарівською до будинку на вул. Академіка Романа Кучери, де жила її давня подруга пані Катерина.

Піднявшись на другий поверх, ми постукали у дерев’яні дубові двері. Нам відчинила літня жіночка. Її обличчя було блідим і це ще більше підкреслювало аристократичну зовнішність. Постава пряма, рухи витончені та плавні. Вона привіталась із нами та запросила в середину.