Розділ 33

Я застигла, приголомшено дивлячись на свою ж копію. Чорне волосся, бліда шкіра, безжальна посмішка — усе це робило її одночасно схожою й не схожою на мене. Найбільше лякали очі: мої, тільки геть позбавлені тепла, з темним полум’ям у глибині зіниць.

— Це... це неможливо, — прошепотіла я, слова звучали надтріснуто. — Аніона загинула в авіакатастрофі. Ти не можеш бути нею.

Я добре пам’ятаю той день, коли мама забрала мене зі школи й повідомила: тато та моя сестричка більше ніколи не повернуться. Літак впав у море, розірвавшись у повітрі задовго до зіткнення з водою — ніхто не вижив. Ми оплакували порожні труни...

Жінка з моїм обличчям сплела руки на грудях, дивлячись зверхньо:

— Дякуючи моєму Вартовому... я вижила. І тепер ти, Обрана, не потрібна Ерде. Нас тут забагато і хтось мусить померти, — вона сказала це спокійно, беручи Адамаса за руку.

— Не може бути ще одного Вартового, — пробурмотів Сапір, ошелешений. — Це... суперечить усім законам.

Тієї ж миті чорна аура вихопилася довкола Адамаса й Аніони, на секунду ми втратили зір — усе затьмарив тьмяний спалах темряви. Коли видимість повернулася, перед нами стояла Аніона, але тепер її силует був ще більш жахливий: вона явно злилася з Адамасом, як я з Вартовими, це було видно по чорному коштовному знаку на її руці, в тому місці де я відчувала свербіння.

У мені не вкладалося це все в голові: невже Адамас — п’ятий елемент? Чи це якась викривлена копія, створена Скверною?

— Ти ж відчувала, Каті, — зловісно промовила сестра. — Ту енергію, якої ти не могла розпізнати. Це був він, додатковий Елемент.

— Його не існує! — Емер люто крикнув із-за моєї спини.

— Поправочка: не існувало — доти, доки зі Скверни не утворилася сила, рівна вашій по суті, — відповіла холодно Аніона. — Роками ви згодовували чотири стихії у боротьбі, і вона з часом перетворила їх на дещо одне, темне та прекрасне. Оця сутність — нічийний п’ятий елемент, насичений чарами від ваших же битв. І тепер вона мене слухає.

— Чого ти хочеш? — обірвав її Рубер, стискаючи кулаки, ніби ладен утнути атаку. — Ти покликала нас балакати?!

Моя сестра зневажливо посміхнулася, лукаво провівши рукою по плечі:

— О, не зважайте, любі мої... До нас рідко заходять гості, тож я вирішила потягнути час, поки... ви думаєте, що маєте бодай один шанс. Але насправді, просто зараз мої химерки розносять тисячі зерен по Ерде... вже активованих і голодних.

Я зціпила губи, а серце ледь не вискакувало з грудей. Якщо вона не бреше, то... Ерде затягне хвиля мутованої Скверни.

— Ми не дозволимо, — видушила я крізь зуби, намагаючись зберегти твердість голосу.

— Ну-ну... — Аніона зітхнула. — Не сумуйте тут надто, бо нам час подивитися на дощик. І я хочу бачити, як це місце зануриться в морок. До речі, ви — теж. Можливо, ми ще зустрінемось. Якщо виживете.

Із цими словами вона тупнула ногою. Від удару підлога почала тріскатися ще дужче, плити кришилися, а з-під них вирвався різкий сморід — я впізнала цей запах: смердюча гнилизна, специфічна ознака Скверни.

— Чорт! — крикнув Рубер.

Вона розсміялася, і її постать зникла в чорному тумані.

Із дір у підлозі раптом потягло мертвечиною. Почулося хрипке гарчання, і звідти вилізли здоровенні лапи, покриті костистими наростами. Ми відсахнулися, коли величезна туша, заввишки трохи більш як три метри, із безліччю зубів і декількома палаючими очима, виповзала назовні. Химерна істота, схожа на поєднання звіра й туману, рухалася кострубато, але з явною агресією.

Скверна... То ось ти яка.

— Будьте обережні! — вигукнув Топаз.

Потвора, одразу відчувши нашу присутність, ревнула, розвертаючись до нас. Кістляві лапи дряпали каміння, здіймаючи бризки уламків. Я стримано стисла кулаки:

— Рубере, спробуємо спалити це?

— Зробимо.

Я підняла долоню, спрямовуючи вогняну атаку — куля розсікла повітря й врізалася в бік монстра, проте після яскравого спалаху залишилися лиш обпалені клоччя, і звір був майже не пошкоджений.

— Недостатньо, — похмуро пролунав у голові Рубер. — Сила ледь пошкодила її, тож це точно не вогонь, тоді б реакція була сильнішою.

Потвора заревіла й вдарила лапою об кам’яну підлогу. Від вібрації цілі брили повідколювалися та полетіли в мій бік. Я інстинктивно схрестила руки, а щит Рубера заіскрився, зупиняючи уламки. Частина гострого каміння розбилася об полум’яну ауру, але при цьому я також відчула в тілі пекучий біль.

— Агх!.. Я тримаюся, Каті, — Рубер прохрипів подумки.

Потвора, зрозумівши, що нас так просто не здолає, різко рвонула вбік, проламуючи стіни. Земля здригнулася ще сильніше та посипалася стеля.

— Рубере, воно тікає!..