29.2

– Чому з кожною новою відповіддю тільки додається питань? – поскаржилася беззлобно. – Я вже повірила, що мене вибрали навмання, аж раптом сплив лускатий предок…

– Не просто предок, а той, хто стояв біля витоків «Ластонії» і переміщень поміж світами, – почула заспокійливі слова. – Не думай про нього, дивись на все позитивніше. Навряд чи «МАКІС» спостерігали за тобою в очікуванні магічних див. Гадаю, ця спорідненість лише привернула до тебе їхню увагу. І не забувай про точку Х. Пам’ятаєш, у Керейри на прикметі було ще сім дівчат? Якби ти жила на іншому континенті, а хтось із них – поблизу від місця переходу, ми б ніколи не зустрілися.

«Може, це й на краще?» – ледь не зірвалося з губ.

– Пропонуєш вважати, що я опинилася тут через збіг обставин?

Рік штовхнув стенд, відсовуючи ряди світлин убік. Я притримала дошку і зірвала три фотографії, які стосувалися моєї сім’ї. Одна з них, вицвіла до невпізнання, зберігалась і в нашому домашньому альбомі, інші явно були зроблені таємно, причому недавно. Втішало одне – мої три фото нічим не виділялися з майже сотні інших.

– Гаразд. Повірю вам на слово, сіре. Я – не особлива, просто зірки так зійшлися. Більше не займатимуся ні самобичуванням, ні самоаналізом. Влаштовує?

– Газети обізвали це долею. – Рік обійняв мене і легко, ніби дразнячи, пройшовся губами по щоці. – Часом вони пишуть слушні речі, хіба ні?

– О, щодо цього… – Як би не хотілося вдати, що проблеми залишилися на березі, та навіть стукіт його серця в унісон з моїм власним не допомагав забути про ластонські питання. – Сьогодні я прокинулася знаменитою. Не уточниш, наскільки це погана слава? Скажімо, за шкалою від одного до десяти, де один – всього лише «розпусна шльондра, закидаємо її гнилими помідорами», а десять – «виплодок зла, їй треба вирвати кишки і залити в горлянку розплавлене олово»?

Шаєр здригнувся і затрясся від сміху.

– Іноді ти мене лякаєш, Аню, – пробурмотів, розплутуючи моє волосся, що зачепилося за його запонку. – Все не так погано. Мінус сім за твоєю шкалою.

– «Посланниця небес, що врятувала світ»? – припустила я. – Вибач, не вірю. Гей, обережніше! – Кілька волосинок видерлися з коренем. – Якщо моя ньепість розлютиться і включиться сама собою, на троні миттю опиниться Вікард.

– Дбаєш про мене? – прозвучало з усмішкою.

– Не впевнена, що знайду спільну мову з твоїми братами. Чесно, Роксі має рацію, у вашій сімейці ти найнормальніший. То що з газетами? Ви всі занадто активно їх від мене ховаєте, я зараз лусну від цікавості.

Рік відвів погляд. Зрушив з місця, помітивши, що мене привабила велика згорнута мапа, яка визирала з нагромадження незрозумілих схем іспанською мовою, витягнув разом із нею кілька менших мап.

– Тебе не засуджують, – сказав ухильно.

– Хвалять? Ну-ну. Вам би потренуватися у брехні, сіре. Ваш нинішній рівень смішний.

Я розгорнула пошарпаний рулон і усміхнулася: точно така ж мапа світу в дитинстві висіла на моїй стіні. Мені подобалася географія. Вона обіцяла безліч пригод, нехай лише уявних. Потім я виросла і дізналася, що terra incognita вже досліджена вздовж і впоперек. На мій вік незвіданих земель не вистачило… І я вступила на юридичний. Подорослішала, як сказали б батьки.

– Знайомі місця? – Рік дихав над моїм вухом. – А хрестиком позначено, вочевидь, точку Х?

Хрестиком? Так! Один із майже невидимих ​​за цього масштабу острівців біля берегів Південної Америки було позначено червоним чорнилом, поруч із ним олівцем записані довгота і широта.

– Газети, Ріку. Я від тебе не відстану, сам знаєш. Що в них?

Шаєр зітхнув:

– Казка, романтика і співчуття. Перші два пункти стосуються тебе, третій – Аріель дес Айрес, яку мені сватали останні кілька місяців. ЗМІ, не родичі.

Я ледь не стукнула себе по лобі. От халепа! Могла б зрозуміти, що ті статті від мене приховували небезпідставно. Але ж ні, хотілося неодмінно задовольнити цікавість! Ще й Кано мене накручував!

– Співчуваю… Коли вона померла?

– Померла?.. – здивувався Рік. – А… Ні, співчувають не мені, а їй. Через мене.

– Тобто з посади шаєра тебе все ж виженуть, – нетактовно ляпнула я. – Вибач. Не те хотіла сказати… Загалом… Мені шкода. Дуже шкода.

На його обличчі з’явилося здивування.

– Якими шляхами блукають твої думки, Аню? – Він забрав мапу і повісив на ріг стенду. – У відставку я подавати не збираюся. Незадоволених мною вистачає, але це не привід кидати все. Тим паче, після вчорашнього мій рейтинг стрибнув угору. Долінейці оцінили «лик Дракона», уявляєш? З якогось переляку це довело, що плітки про мої… емм… проблеми – вигадка. Та й наш роман у всіх на слуху… Спадкоємиця Ньепи повернулася до свого Дракона з іншого світу, щоб змінити фінал давньої сумної історії. Це пишуть скрізь. І чому людям подобаються казки?

Я вважала, що питання риторичне.

– У нас був роман? – уточнила з посмішкою. – Впевнений?

– Чому був? Є. Або буде. Що не так з цією мапою, га? Бачу, вона цікавить тебе більше ніж мої зізнання.