Розділ 29.1. Обов’язки, можливості і бажання

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Я жалкую лише про те, що на торгах розгубилась і відрекомендувалася Айрою. Татусь сказав: «…леді Керейра…», і я подумала, що він впізнав мене, але, виявляється, він звертався до Валері. До цієї шльондри, яка мала сидіти в мізках «варіанту номер сім»! Ненавиджу!

Я назвалась Айрою, і це все заплутало. Принц зрозумів, що білява лялька – подарунок від ластонців!

Навіщо він зараз це робить? Чому крутиться біля мене?! Я ж ніхто! Мені нічого йому запропонувати!

Татко заарештований, найманці розбіглися, наді мною іржуть вголос, тому що в цьому чарівному драконячому світі ніхто не вірить у магію. Деякі показують пальцями і називають батьковбивцею, хоча Керейра, виявляється, вижив і лежить у комі. Тільки цей дивний принц ставиться як до людини і нічого не вимагає!

Я не вірю йому. Він усміхається і водить на прогулянки, але я точно знаю: з ним щось не так. Навіщо я йому? У нього вистачає коханок. Вони вродливі, елегантні, приємні у спілкуванні. Біля них я схожа на общипане курча в зграї райських птахів.

Не розумію… Він каже, що просто хоче допомогти.

Хіба так буває?!

***

/Долінея/

«Ластонію» гарненько відмили і підфарбували. Вона створювала мирне, навіть буденне враження. Наче я була біля декорації до зйомок фільму або у музеї, та аж ніяк не поблизу справжнього підводного човна з майже непомітними залишками нацистської символіки на корпусі.

Її охороняли – нехай і не оточили колючим дротом, проте зустріли нас грізні хлопці зі зброєю. Щоправда, невеликий гірський дракончик, який крутився біля їхніх ніг із гумовою іграшкою для щенят, трохи псував атмосферу закритого об’єкта, та й лелеки, що гніздувались на стовпі прямо над охороною, страху не наганяли.

– Кхе-кхе. Тут працюють експерти. – Шлях перегородив високий худорлявий чоловік у білому халаті нарозхрист і круглих окулярах. З мого замутненого історичними фільмами погляду, він ідеально підходив на роль ластонської примари, що супроводжує підводний човен з дня спуску на воду. Але в його руках виднілася сьогоднішня газета. – О, сіре?.. Прошу вибачення, сіре. Проходьте, сіре. У нас намічається прогрес, сіре.

Рік пропустив мене вперед, і я ніби шкірою відчула допитливий погляд блідо-блакитних очей ученого.

– Є ідеї щодо переміщення поміж світами? – запитала, почуваючись як під мікроскопом.

Він відступив, зашурхотів за спиною газетою. Зім’яв її і кинув у сміттєву урну біля краю берега. Промахнувся, звісно. Рвонув уперед і затулив компромат ногами.

– Ні, леді, – відчеканив різкувато. – Жодної. Однак ми знаємо, чому в Долінеї з’явилися саме ви.

«І це знання анітрохи вас не виправдовує», – запевняло його кисле обличчя.

– Ви так швидко розшифрували щоденники ластонців? – здивувався Рік.

– Ні, сіре. Ми виявили іносвітські аудіо- та відеозаписи, сіре. У них розповідається про багаторічні дослідження якоїсь організації з незрозумілою назвою, яка проводила експерименти на людях із незвичайними здібностями, сіре. Судячи з описів, вони працювали і з «расою Ньепи», сіре. Ба більше, людина з генами нашого світу була на борту «Ластонії» під час її останнього плавання, сіре. Чоловік у ранзі офіцера, сіре. Він очолював Відділ просторово-часових випробувань, сіре.

Ми піднялися на борт, і я зловила себе на думці, що немов перебуваю в минулому. Звідусіль віяло старовиною і спокоєм. Здавалося, ось-ось клацне грамофон і поллються тихі звуки вальсу. Стукнуть каблуки, дзенькнуть склянки, в повітрі розсіється сигаретний дим… З’являться люди у формі і зазвучить мова, яку я вчила у школі. Одним словом, мене жахало це місце.

– Керейра нічого тут не переробляв? – я старанно контролювала голос і рухи, щоб не видати своїх почуттів і не показати, як моторошно бути серед привидів потворної історії.

Вчений невизначено знизав плечима:

– Це історія вашого світу, леді. Нам про неї мало що відомо, але деякі елементи декору на вигляд нові. Можу припустити, що Мануель Керейра зберіг ретростиль, незважаючи на ремонти. Ні-ні, в тій частині човна працюють експерти. Прошу за мною. До стенду, так.

Чергове приміщення захаращували коробки з паперами, наклейки на яких милували око звичайними латинськими буквами. Якщо вірити датам, найстаріші з ящиків побачили світ у тридцятих роках двадцятого століття.

– Керейра зберіг архів колишніх власників? – поцікавився Рік, заглядаючи під одну із запорошених кришок.

– Абсолютно точно, сіре. – Вчений повернув до нас дошку з пришпиленими знімками. – Він багато років доповнював його, сіре. І він знайшов нащадків чоловіка з раси Ньепи, сіре. У того офіцера було п’ятеро дітей на різних континентах, сіре. А також одинадцять онуків і двадцять шість правнуків, сіре. Серед них дванадцять дівчат, але лише одна жила в якійсь «точці Х», сіре. Це леді Анна, сіре.

– Я?! Та мені…

Я запнулася. Повірити в те, що серед моїх предків трапився хтось із іншосвітськими генами, було легко. Як-не-як, невидима луска з’являється не від надлишку радіонуклідів у організмі. А ось «точка Х» ставила мене в глухий кут. Я жила у звичайному місті. Не в острівному, не в приморському і не в секретному. Через нього текла річка, але по ній точно не ходили підводні човни.