28.2

На забитому автомобілями майданчику позаду палацу нас уже чекали. Незвично метушливий Кано сперечався з водієм масивного позашляховика, активно тикаючи пальцем у розкладену на капоті мапу. Обліплений пластирами шаєрон Вікард бавився зв’язкою ключів і скоса поглядав на біляву дівчину в окулярах, що стояла поруч із дізнавачем. Роксі дивилася на нього, несхвально кривлячи губи, проте від зауважень утримувалася. Рік перебував віддалік – у телефонній будці, оточений плечистими хлопцями в строгих костюмах.

– Аню! – Кано помітив мене першим. – Ми вас зачекалися. Познайомтеся: це моя племінниця Олієтт, вона працює в музеї.

Я обмінялася з блондинкою відповідними моменту фразами і зацікавлено зиркнула на мапу:

– Куди їдемо? В якесь історичне місце?

– Хіба вас не попередили, леді? – Вікард крізь прочинене вікно кинув ключі на водійське сидіння. – Ви вирушаєте додому.

Я вдала, наче ця новина мене несказанно порадувала.

– Усміхніться, леді. Незабаром ви попрощаєтеся з нашим світом.

Точно. У комплект «обличчя щасливе, одна штука» має входити усмішка. Я слухняно продемонструвала зуби і відчула, що нікого моя вистава не обманула.

Що зі мною не так?! Я хотіла додому! Ще й як хотіла! І сьогоднішній день ідеально підходив для повернення. Якщо не проговорюся, ніхто з сім’ї і знайомих навіть не зрозуміє, що я провела два тижні не в Карпатах, як погрожувала всім. Та й у Долінеї без мене стане спокійніше. Газети хоча б відчепляться від шаєра!

Але… Одвічне «але» заважало з радісними криками сприйняти оптимальний варіант розвитку подій. Полягало воно в тому, що мене зацікавила Долінея. І її жителі, куди ж без цього… Один принаймні. Щоправда, для нього я завжди буду джерелом проблем… І я поки дуже сильно на нього злюся!

Чи не злюся?

У будь-якому разі я його розумію. Рік, який шаєр, не говорив правду, бо не вважав мене гідною уваги. Рік, який Рік, соромився дій Ріка-шаєра.

Що він міг сказати? «Знаєш, Аню, коли я одягнений у діловий костюм, то поводжусь у кращому випадку як сноб. Не звертай уваги, це тимчасово», – чи як?

Зізнаюся чесно: я б не зуміла втямити «синдром Дракона» і поводилася б із ними обома однаково. Навряд чи це закінчилося б розстрілом, але з долінейськими в’язницями Рікадор мене точно б познайомив. Воно мені треба?

Все, що трапляється, на краще. Рік став для мене надією. Якби я позбулася єдиної дружньої і неупередженої істоти в цьому світі, що б зі мною було? Боюсь, я б повторила долю Аріни. Або Валері.

– Гей, Віку, досить дражнити мою дику кішечку! – Ендер штовхнув Вікарда в плече і зашипів, коли його кулак натрапив на жовтувату пластину, що з’явилася на мить. – Ну що ж ти як не рідний?.. А ти, кицю, – це вже до мене, – дивись на світ простіше. По-перше, поки ти не розібралася зі своєю біологією, додому тобі не можна, інакше станеш гарненькою лабораторною кроличкою. По-друге, управляти «Ластонією» здатен тільки Керейра, а він поки поза грою і не факт, що повернеться у стрій. До того ж дещо з вчорашнього просочилося в пресу… – Погляд шаєрона метнувся до складеної газети, що лежала на приладовій панелі автомобіля. – Не можна ігнорувати громадську думку. Зараз не можна.

Я нахилилася до прочиненого віконця і майже схопила газету.

– Ні! – вигук Роксі пройшовся по нервах. – Не дивіться! – Вона схопила мене за плечі й потягла геть, не помічаючи, що рве моє волосся. – Ви не зрозумієте!.. – відкинула газету. – Відійдіть!

Шаєрони і Кано потупились, але змовчали.

– Якщо ви про той знімок, то він мене не шокує, – зауважила я.

– Який ще знімок?!

Отже, проблема у статтях… Читати я поки не навчилася, тому колишня шаєрона сполошилася марно.

– Я букв не знаю, – прозвучало як зізнання першокласниці. – А що пишуть?

Роксі помітно розслабилась і навіть посміхнулася:

– Та дурниці всякі. Преса обожнює сенсації – і справжні, і вигадані. Вам воно треба? Сьогодні чудовий день! Прогуляйтеся на вашу «Ластонію», відпочиньте… Невдовзі про вас забудуть. І… Е… Гарна сорочка. Дірки на спині – вельми оригінально.

Ендер пирхнув, проте його тітка якраз міцно мене обняла і не помітила глузування.

– Дякую, – прошепотіла схвильовано. – Я вам дуже вдячна за Ріка. Він – найкращий із шаєрів Долінеї, і ви допомогли йому це зрозуміти.

«Шокотерапія в дії», – промайнула приправлена ​​гіркотою думка.

Гадаю, коли дізнавач відправляв мене «струснути Валері», то більше розраховував на «струс» шаєра, що заплутався в особистих переживаннях. Що ж, хоч один із планів Кано спрацював нормально. Не варто зациклюватися на минулому. Нехай мені й відводилася роль стресового чинника, це дало результат. Вважатиму, що мета виправдовувала засоби, і не накручуватиму себе.

– Завжди будь ласка, – пробурмотіла я, обережно вивільняючись із обіймів. – Звертайтесь іще. Як там ваш роман?

– Тс-с… – Роксі притулила палець до губ. – Це неофіційно. Джель занадто старомодний, та й…

– Роман про дізнавачку, – уточнила я. – Яку назву обрали?