Розділ 27.1. Чудеса і сумніви

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Що вони з нею зробили?! Це ж просто жах! Навіть татко злякався, а більш твердошкіру людину, ніж він, годі й шукати.

Бідна лялька… Її повністю зачарували. Перетворили на сущого монстра і кинули проти нас.

Вона теж інструмент… На мить я її навіть пошкодувала. А потім зробила те, про що мріяла давним-давно. Не тому, що мені загрожувала небезпека. Татусь пояснив, що на вівтар підуть варіанти номер три, п’ять, шість і вісім – або тільки третій, якщо магія спрацює з першого разу.

Він уже сумнівається в успіху… Його основний план – дурня, розвалився в останній момент через неслухняного принца і пришелепкуватих помічників, та й запасний нікуди не годиться. Імпланти не працюють як треба, то який сенс відроджувати віковічне чудовисько? Керувати ним не вийде, в дружини і королеви воно мене навряд чи візьме, секретом вічного життя добровільно не поділиться.

Але сьогодні – день, якого Керейра чекав кілька десятиліть. Він не міг відмовитися від мрії і магії.

І я не змогла. Я вистрілила, тому що у мене в руках була зброя.

Усе дуже просто.

***

/Долінея/

Я померла, і все навколо стало неправильним. Час ніби загус. Люди рухались як у сповільненому відео, їхні голоси звучали неприродно глухо, світло померкло і не било в очі, а м’яко обволікало, пестило, несло у невідомість і одразу ж повертало назад.

Було багато стукоту, лайки і пострілів. Не знаю, куди поділася Валері, – коли я повернулася до ілюзії тями, на місці, де вона стояла, залишився лише дробовик. Керейру забрали на ношах. Начебто. Здавалося, він ширяв над землею між двома чоловіками у військовій формі, але це напевно жартувала моя уява. Аріна повільно випарувалася. Втратила колір і щільність, розтанула білим туманом… Поранена блондинка пішла на своїх ногах. Вона єдина мала нормальний вигляд – не намагалася збільшитися або зменшитися, перетворитися на негатив або засяяти неоновими вогнями, зблякнути або видати солов’їний спів.

Ще я бачила Кано. Він багато жестикулював, ворушив губами, показував пальцем… Без звуку. Тобто дізнавач не онімів, але в моєму дивному нереальному маленькому світі голосу йому не дали.

Лисого найманця запакували в чорний мішок, сивого – в білий з червоною позначкою. Чи мало це значення? Мені хотілося, щоб трупів було менше.

– Обшукати все! – гаркнув хтось неподалік. – Люди з музею вже прибули?!

Я згадала, що провалила місію. Шаєрон Вікард досі казна-де, і шанси знайти його вчасно тануть із кожною хвилиною. Аріна навряд чи в курсі справ, Мануель не виживе після поранень, а Валері… Валері не пішла б зі мною на діалог з тієї простої причини, що ми ненавиділи одна одну. Щоправда, моя неприязнь не заходила далі підозрілих поглядів.

– Стережись! – заволали мало не у вухо. – Осліп?! Огороджувальна стрічка для кого тут висить?

Хіба не для мене? Чи від мене? Не впевнена, як правильно. Стрічка проходила за пів метра від моїх витягнутих ніг, «прикрашених» великими шматками білого пластиру на гомілках, і оточувала вівтар, об який я спиралася спиною.

Швидкі кроки, мерехтіння ламп, несподіваний гуркіт, крик болю…

І Дракон. Той самий, що Засновник. Дракон Нордес, який зійшов на долінейський трон під ім’ям Рікадора ріє Нордеса багато сотень років тому.

Він зім’яв жовту стрічку і сів навпочіпки біля мене. Його покриви виблискували золотом і ніби світилися зсередини. Дурна Жаклін! Як вона могла сприйняти Ріка за цю віковічну істоту? Милі лусочки не йшли в жодне порівняння з великими товстими пластинами, які захищали стародавнього монстра.

– Тебе все-таки відродили? – Я простягнула руку, але в останній момент зупинилась і не торкнулася гладкого золотого «забрала», що прикривало обличчя Дракона. – А казали, це просто казки…

«Не мели дурниць. У тебе вистрілили з дробовика. Ти зараз така ж мертва, як і він. Заміниш йому втікачку Ньепу, і будете разом лякати долінейців ночами. Почнете з шаєра, який обіцяв захист, але навіть не промайнув на обрії», – нагадав про недавні події здоровий глузд.

– Мене відродила ти, аліє. – Рука, покрита напівпрозорими лезами, стиснула мою долоню. – Казки не брешуть.

«Чорт! Я точно не хочу повторити долю Ньепи!» – пам’ять послужливо підкинула легенди, від яких холонула кров.

– Я не аліє. Не принцеса. Чесне слово! – прозвучало жалюгідно, а не войовничо, мені й самій стало неприємно.

Дракон нахилився ближче. Пластина, що приховувала його фізіономію, майже торкалася мого обличчя.

– Ти повернула мене до життя, Аню. Я не забуду цього. Ходімо, у нас залишилася одна незавершена справа. І… Ти боїшся?

Дивне питання. Мене тільки що вбили і переді мною замаячила вічна доля безправної принцеси. Мені пропонувалося радіти перспективам?

– Залежить від того, чи мертва я і чи реальний ти, – зірвалося з язика не дуже ввічливе зауваження.

Дракон тихо розсміявся і злегка відсунувся:

– Ні і так. Що з тобою, Аню? Ти наче сонна!