26.3

– Дам удвічі більше плюс помилування від долінейської влади, – запропонувала впевнено.

– І додому мене повернеш, розумнице? До післязавтра?

– Ви ніколи не повернетесь, якщо допомагатимете Керейрі! Я не брешу! Це місце оточено.

Сивий роздратовано похитав головою:

– Тільки він може переміщатися між світами. Без нього все скінчено.

– З ним теж! Не будьте фанатиком і виберіть варіант, за якого ми з вами виживемо!

Найманець на мить заплющив очі.

– А сенс? – у його голосі чувся надрив. – Якщо я не з’явлюся з грошима, моїй дружині не зроблять операцію, і вона помре. Яка різниця, що буде зі мною?

– Будь ласка! – Я подумки перехрестилась і простягнула до нього руки наче в молитві, розраховуючи підібратися ближче і повірити в удачу. – У мене теж є сім’я!

– Не наближайся. Я знаю, що з тобою щось не так.

«Він не тримає палець на спусковому гачку», – несміливо зауважив здоровий глузд.

– Ви не збираєтеся стріляти. Принаймні не в мене.

Сивий недобре примружився і підняв автомат:

– Ризикнеш перевірити?

Але в його погляді був сумнів.

Я зробила крок до нього:

– Це не має сенсу. Я тут взагалі зайва. Дозвольте пройти, га?

Пролунав постріл.

Я схопилася руками за живіт, не в змозі повірити, що помилилась і навіки залишуся в Долінеї. Луска клацнула об луску. Неушкоджену. Потім до мене дійшло, що найманець дивиться поверх мого плеча, і я різко обернулася.

Керейра сидів на вівтарі, міцно притискаючи кулаки до грудей. Перелякана жертва-блондинка повзла геть, не помічаючи, як втрачає свої прикраси. Пістолет Мануеля валявся на підлозі, але Аріна стискала інший – маленький, схожий на іграшку.

– Ти й справді це зробила, Айро?..

– Я сама керую своїм життям! Ненавиджу! Ти перетворив мене на чудовисько! Ти маєш померти!

– Тоді цілься краще, доню, інакше…

Друга куля влучила йому в плече, і він смикнувся, але не впав.

– Досить! – Я виявила, що біжу до них. – Аріно, припини! Все вже закінчилося! Тебе не видадуть насильно заміж!

Вона повернулася до мене, і я відсахнулась – її обличчя було божевільним від накопиченої за останні роки люті.

– Поки він живий, я не зможу жити спокійно! Я повинна позбутися нього! Заради Патріка!

– Патрік мертвий, і вбив його не твій батько! Опусти пістолет. У тебе ще все попереду. Не губи себе!

Даремно я це сказала. Аріна підбігла до мене, з розмаху вдарила по обличчю. Поранилася, звичайно ж, впала поруч із батьком і залилася сльозами, чіпляючись за його ноги. Він зі стогоном нахилився, притиснув до її порізаної долоні хустинку, погладив по голові закривавленими руками. Вона впустила зброю і завила.

Неподалік щось тріснуло, пролунав протяжний стогін, що змінився булькаючим хрипом. Я вирішила, що саме час звідси забиратися. Досить, нагеройствувалась. Усі живі – і всі незадоволені. Керейрі не вистачає Дракона, Аріні – Патріка. Через кілька хвилин вони злегка прочухаються і почнуть шукати винного у своїх бідах. Не хотілося б ним стати.

А біля виходу за колоною чекав сюрприз – тіло лисого з розтрощеною головою. Сивий найманець валявся поряд і начебто дихав.

«Це зробили долінейці?» – мене накрило тремтіння, і я опустилася на коліна, щоб перевірити у поранених пульс.

– Ворушися, мерзото. Довго тебе ще чекати? – почулося з темного коридорчика, що вів назовні.

Після такого запрошення я поспішила на відкритий майданчик, до Аріни і Мануеля.

– Валері? – запитала за можливості мирно. – Давайте поговоримо спокійно. – Якби вдалося підібрати пістолет! – Я вам не ворог.

– Стій на місці!

«Та де ж усі?! Тут стільки разів стріляли, що люди Кано не могли не почути!» – я застигла за два метри від зброї.

Валері вийшла на світло – як завжди вродлива і самовдоволена. Її руде волосся було стягнуте у високий хвіст, легке зелене платтячко ледь прикривало нижню білизну, туфлі на високих підборах мало не вибивали з каміння іскри, на шиї недбало теліпалося перлове намисто. В руках Валері тримала дробовик.

Я не розбираюся в зброї, але досвід комп’ютерних ігор у мене є. Якщо вірити шутерам, близький постріл із дробовика – гарантія того, що гру закінчено. Не хотілося перевіряти це спостереження на практиці, однак руда, виляючи стегнами, повільно наближалася.

У грі я б кинулася геть, використовуючи вівтар і колони як укриття. З першого разу пройти місію навряд чи вийшло б, зате на другий я б знала плюси і мінуси можливих маневрів. Ось тільки я не могла зберегтись і поекспериментувати. В реалі немає шкали здоров’я і аптечок у кишенях. Чорт забирай, я навіть радіус ураження дробовика уявляла погано!

«Їй потрібна влада, а не Дракон. Вона не вірить у містику або магію. Чим її зачепити?» – від хвилювання думки скакали як голодні кролики.