24.2

Поки я нервово смикала фіранку, кабінет помітно спорожнів. Залишилося троє невідомих мені людей – Товстун, Квадратна Щелепа і Орлиний Ніс, як я подумки їх охрестила. Валері тремтіла біля шафи. Ручку вона вже впустила і в сум’ятті витирала пальці об поділ своєї сукенки – ще коротшої за ту, яку долінейські газети на мені зацензурили. Жаклін зі свистом дихала за моїм плечем і безуспішно намагалася злитися зі шпалерами.

Кано сидів за столом. Його обличчя сумного мопса кривилося, коли він дивився на телефон перед собою. Я намагалася не шуміти, хоч і розуміла: довго мене тут не терпітимуть.

Нарешті дізнавач вирішив:

– Сідайте, Аню. Ви ж рвалися до нас, чи не так? Що розповісте?

Розповісти я могла багато що, але Валері визнала саме цей момент слушним для того, щоб впасти на коліна і заридати. Вона закрила обличчя руками, розмазуючи чужу кров, і розгойдувалася туди-сюди, тихенько вила. Її яскраво-руде волосся розтріпалося, доладна шпилька-метелик відлетіла до казенних черевиків Орлиного Носа, бретелька впала з плеча, відкривши смужку незасмаглої шкіри. Довгі доглянуті нігті залишали помітні сліди на щоках, туфелька з високим підбором лежала під стегном, напевно завдаючи сильного болю, але Валері немов не помічала, що калічить себе.

– Це не я… – стогнала вона на одній ноті. – Не я…

Кано вийшов з-за столу, легко торкнувся її плеча.

– Це зробили не ви. Я вам вірю. Заспокойтеся, Валері. Ви маєте опанувати себе і допомогти спіймати тих негідників, які змушують вас жити в кошмарі. Дихайте глибоко, гаразд? Вдих, видих… Ну що, полегшало? Сходіть умийтеся, з’їжте що-небудь і повертайтеся. Кажуть, солодке піднімає настрій. Вам пощастило – з вашою чудовою фігурою не треба рахувати калорії. Ну ж бо, сміливіше! Сьогодні в їдальні є смачний шоколадний торт. Але не затримуйтеся, домовились? Ваша допомога може врятувати Долінею.

«Шоколадний торт? А мені ви пропонували тільки зелені яблука», – я провела Валері поглядом і здригнулася, коли за нею зачинилися двері.

Виникло непереборне бажання вискочити слідом і перевірити, чи дійсно подружку шаєра після нападу на людину відпустили під чесне слово на всі чотири сторони, проте дізнавач уже дивився на мене.

– Впевнений, вам не треба пояснювати, що тут сталося, Аню? – запитав неквапливо, ніби натякаючи на необхідність розгорнутої відповіді. – Ви розумієте, що трапилось? – Його очі стежили за кимось за моєю спиною.

– Ластонці влізли Валері у голову і змусили її вбити Макалістера. – Я сподівалася, що правильно зрозуміла його натяк. – Мерзенне відчуття, скажу я вам… Власні думки плутаються з чужими, і незрозуміло, які з них справжні. Тіло не слухається, у голові абсолютний безлад… Ця технологія вражає. Чесно. Кажу як піддослідна миша. Одне дивно…

Кано ледь помітно напружився:

– Що, Аню?

– Чому саме Валері? На місці ластонців я б використала Жако Лей. Вона тренованіша і досвідченіша, у неї Патрік гарантовано відправився б на той світ.

Жаклін охнула.

Губи дізнавача сіпнулися в подобі посмішки. Схоже, щось таке він і очікував. Я ж, на його думку, не могла знати про відмінності імплантів у агентів і «варіантів».

– Ігнатьєва! Та як ти смієш?! Я… Я не… Не маріонетка!

Я подумки закотила очі й повернулась до Жаклін:

– Ви погодилися на безмежний контроль Керейри в обмін на… Нагадайте-но? Угу, вас вабило безсмертя! Що, практика поганіша за теорію, правда? А відчуття ще гірші, скоро переконаєтесь на власній шкурі. Валері тепер під наглядом, тому ваша черга прибирати за ластонцями. Не хвилюйтеся, самовбитись вам поки не накажуть. Патрік, бідолаха, ще живий, тому у вас є додаткове завдання. І… Ой!

Вона кинулася на мене, розмахуючи кулаками як розсерджена школярка. Квадратна Щелепа перехопив її за пів метра і міцно стиснув, даючи змогу лише слабко брикатися. Потім досить грубо жбурнув у крісло і пригрозив наручниками.

– Це ти! – Жаклін вказала на мене пальцем. – Ти за всім стоїш! Ігнатьєва! Ти керувала цією дурепою! Причаїлася серед поліцейських і наказала їй вбити людину! Ха! А я тобі не по зубах!

Я глянула на Кано. Навряд чи він це планував, коли дозволив залишитися в кабінеті, але мені хотілося скористатися ситуацією.

Дізнавач повільно заплющив і розплющив очі. Сподіваюся, його жест означав згоду, інакше я ризикувала обзавестися дірками від куль.

– Без образ, Жаклін, але мені по зубах усе.

Троє здорованів відреагували на мою заяву дружним покладанням рук на руків’я пістолетів, що виглядали з їхніх кобур.

– Я від початку знала, що ти у всьому винна, Ігнатьєва! – надривалася Жаклін. – Про тебе немає інформації! Змова – твоя затія? Твоя, чия ж іще? Чого тобі не вистачало?! Керейра ставив вас із Андрєєвим вище за інших! Чому ти його зрадила?

– Взагалі-то не зраджувала, – я пірнула в безодню брехні. – Все, що відбувається, не суперечить його наказам. Вибач, що розчарувала в кумирі.

– Ти переметнулась до долінейців!

– Тільки в тих питаннях, які Мануель недопрацював. Це ж мережа, подруго. Всі імпланти створюють мережу, і головний у ній той, у кого є коди доступу. Керейра управляє нами всіма. Мною – безпосередньо, вами – через мене. Вважай це кармою.