23.3

– Ви давно працюєте в палаці?

– Тридцять років, леді.

– Пам’ятаєте, як з’явилися ластонці? Двадцять три роки тому?

– Газети теж пам’ятають. Зайдіть в архів, леді. То були дуже веселі часи.

Підійшли якісь чиновники, й довелось вийти, щоб їх пропустити. Ліфт поїхав угору. Я вкотре пошкодувала, що так і не опанувала долінейський алфавіт, а потім помітила, що в коридорі першого поверху надто людно.

Мене оточували чоловіки. Суворі, підтягнуті, з військовою виправкою і різкими поглядами, вони немов безмовно волали про те, що є представниками правоохоронних органів. Цивільний одяг лише підкреслював їхній статус і не обдурив би навіть сліпого.

Я йшла повз них, намагаючись не видати хвилювання. Звичайно ж, їх зібрали через зникнення шаєрона Вікарда, а не через колишню ластонську шпигунку, але коліна все одно підгиналися. Чи то тому, що на мене дивилися прямо і без ніяковості, чи тому, що в людному місці ми з короною почувалися погано.

До кабінету Кано залишалося метрів десять, коли я відчула якусь неправильність. Щось вибивалося із загальної картини. Важко сказати, що саме, – я зосередилася винятково на тому, щоб нікого не покалічити.

Сім метрів… П’ять… Три…

В голові дзенькнув тривожний дзвіночок. Я різко пригальмувала і озирнулася. Строгі костюми, короткі зачіски, вимогливі погляди… Але що, до біса, привернуло мою увагу?!

– Дізнавач зайнятий, леді. – Шлях до кабінету перегородив високий плечистий чоловік з триденною щетиною і синцем під оком. – Перепрошую.

– Нічого страшного. Всі чекають – і я почекаю.

Він хмикнув, але з місця не зрушив.

Я оглянула коридор уважніше. Що ж не вписувалося у це збіговисько нишпорок? На жаль, моя спостережливість ніби вимкнулася.

– Не мене шукаєш, Ігнатьєва?

Я ледь не ляснула себе по коліну. Точно! Азійські риси! І наручники, якщо придивитися уважніше!

– Жаклін? Це все ваша варта?

– Моя варта – це. – Жако Лей вийшла з-за широких спин поліцейських і кивнула на щетинистого здорованя. – Я бачила газети, кхе-хе. Ви непогано влаштувалися. Вітаю.

– Було б із чим.

– Ой, не прибіднюйтесь. – Жаклін підморгнула. – Я не перший рік живу на цьому світі. З вами шаєр щирий. Він не грає на публіку, як із хвойдою Валері.

«Якби ти тільки знала!» – але я вчасно прикусила язика.

– Не боїтеся, що Ластонія не забула про ваше існування? – запитала без глузування. – Андрєєв мертвий, Валері в лікарні… Залишилися лише ви з Патріком.

Вона несподівано зареготала, та так голосно, що я аж відсахнулась.

– Андрєєв – старий дурень. Колись він був наставником Керейри і тому вважав себе недоторканним. Я попереджала його. Казала, що все по-справжньому! «Запобіжник від зради» – не вигадка! Зачепи імплант – і він вибухне! Старий сміявся з моїх страхів… Знаєте, що дратує найбільше? Самовпевнена дурепа з лабораторії повірила йому, а не мені! Андрєєва вбила вона! Лише вона! Ластонці до цього непричетні!

– Ластонці встромили в нього бомбу. Позбавили вибору, – холодно відрізала я. – Як і нас із вами.

– Можна подумати, вас піймали на вулиці й силоміць запхали в Долінею!

«Саме так!» – ледь не ляпнула я.

Потім згадала, що співрозмовниця вважає мене Ігнатьєвою.

– На вибухівку в мозку я точно не погоджувалася.

– Ніхто не погоджувався! – викрикнула Жаклін. – Але це прийнятна ціна безсмертя!

Наші сусіди по коридору почали відвертатися, ховаючи сміх.

– Гаразд, нехай так, – поспішила погодитись я, щоб не нервувати Жако Лей надміру. – Але ви забуваєте про Валері. Вона знала про небезпеку і ніколи б не попросила виколупати імплант. Це не вберегло її від вибуху, уявляєте? – я промовчала про те, що вибух Валері стався в її кімнаті, а не в тілі.

– Вибуху?! Якого ще вибуху? Ця шльондра вважає, що їй теж поставили «запобіжник»?! Нісенітниця! Вона – не агентка! На нашій вона стороні чи перекинулася до Долінеї, не має значення. Валері – ніщо! Її відправили заради експерименту!

Я була вражена переконаністю в голосі Жаклін. Може, вона де в чому мала рацію?

У «МАКІС» на прикметі було вісім дівчат мого типу. Раптом це мене прислали заради експерименту? Я – ніщо? Моя позиція не має значення? У мене був лише імплант і ніяких «запобіжників від зради»?!

Проблема в тому, що якщо я – абсолютний нуль у відносинах Ластонії і Долінеї, моя смерть ластонцям ні до чого. Але мене двічі намагалися вбити! Двічі!

«Уштер Отт озлився через Жако Лей. Може, він не планував нападати, поки не вирішив, що ми з нею збираємося виштовхати його з місця улюбленця Керейри?» – підказав здоровий глузд.

Залишається снайпер… Той самий снайпер, від причетності до якого Жаклін відмахувалася руками і ногами. Вона запевняла, що вбивати мене здалеку не можна, інакше під час розтину виявлять імплант. Тобто і це – не ластонський замах?