22.2

Ми встигли проїхати десь пів кілометра, коли перший позашляховик на щось натрапив і звернув із дороги. Я почула лайку свого водія, схопилася за спинку переднього крісла і ледь не осліпла від яскравого спалаху, що осяяв ліс. Шофер різко вивернув кермо, і наш автомобіль пішов за попереднім, причому не загальмував у чагарнику, а на повному ходу врізався в дерево.

Щоправда, пристойною швидкістю долінейські засоби пересування похвалитися не могли. Нас добряче труснуло. Водій тріснувся лобом у вітрове скло, я, дякувати короні, застрягла в обшивці і зрозуміла, що відчуває олень із гіллястими рогами в густому лісі.

Грюкнули двері, й я здогадалась, що мій супутник цілком дієздатний.

– Не допоможете? – попросила неголосно. – Хоча б морально…

Ні словечка у відповідь.

Зі стогоном і скреготом вдалося звільнитись. Я помилувалася на порожнє крісло водія і вибралась назовні.

Ніч була пізньою і безмісячною, спалахів більше не помічалося, вогні особняка лорда Рендала зникли за деревами. З чотирьох наших фар горіла тільки одна. В її світлі кружляли нічні метелики і крихітні жуки, схожі на дорогоцінне каміння. Пом’яті колесами пишні квіти нагадували плями розлитих чорнил, зламані гілки чагарнику неприємно щирилися білими зрізами.

Хтось голосно і нерівно дихав. Цей звук накладався на бурчання двигунів, перетворюючись на загрозливий хрип. Я зіщулилася, на мить уявивши, що чую не плід своїх страхів, а реального монстра, й поспішила до першої машини. Біля неї порались обидва водії – намагалися звільнити шаєрона Ендера від полону крісел і обшивки.

– Тихіше, леді! – Їм не сподобалося, що я йшла надто необережно. – Поводьтеся природно.

Мене кортіло запитати, якою є природна поведінка після аварії в незнайомому лісі чужого світу, але я стрималася. По-перше, ми в одному човні. По-друге, їм видніше, як краще чинити. По-третє, зовнішній вигляд шаєрона помітно змінився, і це цікавило мене більше ніж безглузді суперечки.

Ендер посинів. Ні, не весь і не в поганому сенсі! Сіро-сині лусочки покривали його лікті, зап’ястя, кісточки пальців, підборіддя, вилиці, ніс і скроні. Може, й інші частини тіла, але їх приховував одяг. Луска шаєрона не нагадувала ні мою, ні Елідія Мандрівника, ні Рікову. Вона була дрібною і округлою. Як у оселедця, ха-ха. У масштабі один до одного.

– Тобі подобається, кицюнько? – Ендер помахав мені з автомобіля. – Не настільки вражаюче, як у твого Ріка, але дівчата в захваті. Не бажаєш оцінити площу?

– Вас уже відпустило? – Як на мене, говорив він нормально, проте не завадило б перестрахуватися. – Ви знаєте, що вам укололи? Потужна річ!

Шаєрона витягли назовні, позбавивши необхідності відповідати.

– І куди тепер? – Мене не приваблювала перспектива топати пішки лісом уночі.

Позаду спалахнуло – так близько, що я відчула тепло і сморід спаленого волосся.

Стоп! Хтось спалив мені волосся?!

– Відступаємо повільно і спокійно, – врівноважено промовив водій Ендера. – Вони розумні, на людей не кидаються. І вогнем не плюються взагалі-то… Дивно.

Всупереч наказу, я обернулась і ніс до носа зіткнулася з чорною зубастою мордою, із якої валив чи то дим, чи пара – зі страху розібрати було важко.

– Не налякайте його, леді, – продовжував шофер. – Це гірський дракон. Вони дуже милі і добрі істоти.

«Добра істота» облизалася, продемонструвавши частокіл загострених зубів. Навколо розлився сморід сірки.

– Гірські дракони травоїдні і не отруйні, – наполягав шофер. –  Вони – вимираючий вид. Їх не можна чіпати.

– І не збиралася, – прошепотіла я, задкуючи. – Знаєте, я не зоолог, але такими зубками важко пережовувати травичку. І… Що за смердючий слиз капає із його рота?

– Який слиз? – не повірив розумник. – Кажу ж, гірські дракони не отруйні, у них нічого не капає. І… Звідки цей запах?!

Я спіткнулась і впала, давши своїм супутникам можливість краще роздивитися лускату звірюку, схожу на крилатого динозавра.

– Це не гірський дракон, – прозвучало майже відразу ж.

Та невже?! Ніколи б не здогадалася!

– Цей вид не мешкає у наших широтах! – скрикнув хтось із панікою в голосі. – Неможливо! Клімат не той!

Дракон понюхав мою ногу, забруднивши туфлю липкою рідиною, яку сам же злизав разом із пряжкою.

– Гадаєте, пустельний? – ліниво уточнив Ендер. – Маячня. Він би не вижив на волі, а розводити цих тварюк у вольєрах і добувати з них галюциногени заборонено законом. Напевно болотний, зі світловим диханням. Чи втік приручений, із шаєрського зоопарку? Ну, цей, що щоночі розминає крила над Далайною? Якщо так, на братика чекає хороша прочуханка. Пожежники давно попереджали, що він грає з вогнем, хе-хе!

«Уштер Отт намагався вбити мене отрутою пустельного дракона», – пригадала я. Він же її не поштою виписав! Тим паче, ластонцям плювати на закони.

З темряви вийшов ще один хвостатий силует – менший і світліший. Рикнув, чхнув хмаркою фосфоресцентного газу…

– Цей точно болотний, – оголосив водій. – Ми потривожили їхнє лежбище. Зараз підтягнуться інші й… Тут смердить бензином?! Тікаймо!