20.3

– Ви не зустрічалися з Керейрою? – перервав його просторікування Рік. – З Мануелем чи з Айрою? Вибачте, з Аріною?

Патріка понесло в інший бік. Він завів примітивну пісеньку про дружбу і кохання, про підступи долі, про злого батька і слухняну доньку… Жалюгідне патякання. Навіть Вікард миттю зрозумів, що нам замилюють очі.

– Хм… А я сподівавсь із вами порозумітися, – гримнув похмуро. – Нічого, в наших катівнях у вас швидко розв’яжеться язик. Леді Анна може це підтвердити.

– Гарантую. – Я згадала музей. – Інструментів у них достатньо, збереглися з часів Дракона-засновника. І… Стривайте-но! – Разом із думкою про палац мені спала нова ідея. – У вашому посольстві майже немає вікон!

Вікард хмикнув, але вікнами не зацікавився – натомість повернуся до погроз. Маю визнати, йому чудово вдавалося виводити людей із рівноваги. На той час, коли я визначилася з метою, Патрік перейшов до третьої версії ластонських подій. Звучала вона відверто надумано і ґрунтувалася на місцевих легендах про безсмертного Дракона. Мовляв, Керейра жадає вічного життя і готується укласти угоду з Драконом-засновником. Решта членів «МАКІС» працюють на чистому ентузіазмі. Навіть на імплант погодилися заради безсмертя! На «запобіжник від зради». Ну хіба не маячня?

– Можна мені туди? – Я вказала на замок. – Просто подивитись. Самі ж говорили, що військові усе перевірили, небезпеки немає.

Шаєрон питання проігнорував. Рік із сумнівом похитав головою, але причин заперечувати не знайшов.

– Ти щось задумала?

Я кивнула:

– Ходімо зі мною. Впевнена, вона була тут. У нас під носом!

– Айра Керейра? – Він уважно оглянув масивну споруду, що ніби нависала над Далайною. – Під час обшуку не знайшли жодної жіночої речі.

– Вона жила в Долінеї, але не на підводному човні. Які ще варіанти?

– В будинку майбутнього чоловіка?

– З лабораторією в підвалі? Та ще й Патрік приходив у гості? Сумніваюся.

Якщо зовні посольство мало вигляд типового середньовічного замку (за винятком вікон), причому замку досить стародавнього і пошарпаного, щоб пам’ятати битви лицарів і Хрестові походи, то всередині було нереально помпезно.

Ми пройшли у величезний, облицьований мармуром зал. Колони тяглись уздовж стін і, на мій далекий від архітектури погляд, виконували чисто декоративну функцію. У центрі приміщення височів кам’яний стіл – круглий, надщерблений по краях, покритий глибокими рукотворними впадинами. Між заглибленнями тяглися жолобки, створюючи нерівний візерунок. Як на мене, це був не просто предмет інтер’єру – в ньому відчувалась така давнина, що мороз ішов по шкірі.

Важка люстра під самою стелею погано розганяла темряву, стилізовані під старовину настінні світильники додавали атмосфери похмурих століть. Біля входу притулилися дві статуї: ліворуч – лускате чудовисько з короною і скіпетром, праворуч – пишногруда красуня з осиною талією і мінімумом одягу.

На дальній стіні красувалась мозаїка, яка зображала оточеного полум’ям Дракона-засновника і ріки крові. Ластонці напевно вважали це епічною битвою, але я бачила лише бійню. У озброєних мечами людей не було ні найменшого шансу проти сяючого Дракона, якого покривала навіть не луска, а справжнісінький панцир.

У темряву вели двоє сходів, ще одні спускалися до підвалу.

– Що це за місце? – Я дивилась навкруги мало не з відкритим ротом. – Пам’ятка історії? Чому його віддали Ластонії?

– Замку років триста. – Рік із сумнівом покосився на мозаїку. – Його побудували за зразком часів Дракона Нордеса. Бачила руїни на річці, Аню? Там стояв оригінальний замок. Його пошкодила пожежа… А потім Далайна почала змінювати русло, і ріє Нордеси перебрались подалі від берега. Колишню резиденцію відбудовували, але ненадовго. За легендою, те місце прокляте Ньепою і ніколи не відродиться. Ластонці обожнювали нашу історію і культуру, і батько дозволив їм зайняти цей замок. Кумедні люди… Я пам’ятаю той час. Вони так раділи, немов отримали ключі від столиці.

– Батько – це Елідій Мандрівник?

Рік кивнув.

– Тобто ти?.. – я не договорила, розраховуючи на продовження фрази.

– Один із його синів. Облишмо це, Аню. Наші сімейні стосунки дуже далекі від ідеальних

Кімнати без вікон ми виявили швидко – військові допомогли. Хтось із них звернув увагу на те, що на другому поверсі багато вікон закладено цеглою, і примітив чотири приміщення, повністю позбавлені денного світла. Я пам’ятала покої Аріни і легко впізнала її бордові портьєри, високе дзеркало, засунуту під ліжко книгу про вимушений шлюб… Ні одягу, ні прикрас, ні косметики – кімнату позбавили індивідуальності.

– Вони налаштовані серйозно. – Рік розглядав ледь прикриту язиками полум’я героїню на обкладинці. – Залишили все, включно з Патріком… Може, втекли? Упевнений, врешті-решт наш ластонський друг Макалістер зізнається, що Керейра та інші забралися додому. Ось тільки я вже не вірю жодному його слову. Як називається ця книга?

Я відібрала у нього тонкий томик.

– Принцеса для дракона, – прочитала з обкладинки. – Вони – справжня пара, але опираються почуттям. Розпусний тисячолітній дракон викрадає юну невинну принцесу і знущається над нею доти, доки вона в нього не закохується.