20.2

– Не трясіться так, леді. – Вікард махнув двом військовим, підкликаючи їх ближче. – У ластонців немає ні зброї, ні вибухівки, у цьому наші люди переконалися щонайперше.

– І там? – Я вказала на підводний човен.

– Звісно. На нас чекають лишень дипломатичні подвиги.

– На нас?

– Ваше завдання полягає в тому, щоб визначати нахабну брехню про Ластонію. Цим мала займатися Валері, але вона в лікарні, а час спливає.

Підійшов військовий, і шаєрон перемкнув увагу на нього. Я поспішила до Ріка, який вдивлявся у вузькі вікна-бійниці, обведені білою фарбою.

– Готова до зустрічі зі старими знайомими, Аню? – Він м’яко глянув на мене, ніби шкодуючи, що доводиться займатися настільки неприємною справою.

– Чекаю з нетерпінням. – Я не брехала: у мене дійсно знайшлося б що сказати людям, які влаштували мені вояж у чужий світ.

– Тоді ходімо. – Рік запропонував руку і відразу ж її відсмикнув. – Вибач. До цього важко звикнути.

– Прикро, що ми не здогадалися взяти ковдру.

Він усміхнувся і розкрив долоню. Я обережно стиснула його пальці і пішла поруч, не думаючи про те, як на це відреагують спостерігачі.

Ми досягли входу раніше ніж шаєрон. Я помітила, що під козирком над парадними дверима блимає камера відеоспостереження, а наступної миті обидві стулки різко розчинилися.

– Вітаю, о великий ша… Кх-кх…

Чоловік, що вийшов на ґанок, закашлявся невипадково. Його аж перекосило від погляду на мене. Воно й не дивно – під час нашої останньої зустрічі він обіцяв мені поїздку в гори, а не у світ драконів.

– Добридень, Петрику. – Я вже не відчувала до нього ні краплі симпатії. – Чи краще – Патріку? Як життя?

Підозрюю, позитивної відповіді він би не дав. На нього було страшно дивитися: правильні риси обличчя спотворилися, чітко окреслені губи тремтіли, засмаглі щоки вкрилися темними плямами, шия і вуха налились багрянцем. Патрік шумно дихав і шалено обертав очима. Його зіниці нагадували бездонні колодязі, на скронях здулися вени, зуби голосно поскрипували.

«Ось що роблять із людьми муки совісті», – жахнулась я.

Може, він не настільки поганий, як мені здавалося? Лиходій не мучитиметься через мерзенний вчинок, хіба ні?

– Патрік Макалістер? – питальним тоном зреагував шаєрон Вікард. – Як ви могли помітити, Долінея не… Ох ти ж! Гей, хлопці! Сюди!

Ні, Патрік не кинувся на нас із криком: «Життя віддам за Ластонію!». Він знепритомнів. Упав на жорстку траву нерухомою колодою. Зомлів як трепетна панянка!

Щоправда, не через каяття. Принаймні його останні слова звучали не як: «Пробач, Аню, я зробив жахливу помилку», а як: «Дракон-засновник! Це не легенда!»

Під Драконом-засновником мався на увазі, ясна річ, Рік. Його золотиста луска-«обладунки» справила на Патріка незабутнє враження. Підозрюю, зустрічі з повністю лускатим Елідієм Мандрівником Макалістер не пережив би.

І цю людину я вважала ідеальним чоловіком… Яка ганьба!

Потім підбігли люди у формі і медики, почали повертати ластонця до тями.

– Петрик? – глузливо промовив шаєрон. – Старий знайомий? Красунчик… Вічне кохання чи просто інтрижка?

– Пів побачення, – відрізала я. – Цього достатньо, щоб побачити душу чоловіка.

– Еге ж, достатньо, – реготав Вікард. – Особливо коли друга половина побачення перетворюється на аукціон ексклюзивних повій.

– Ти переходиш межу, – спинив його Рік. – Раджу вибачитися.

Грубувата фізіономія шаєрона зобразила удаваний переляк:

– Щось не так, леді? Хіба ви не з тих правдолюбок, які називають речі своїми іменами?

– Віку, охолонь!

Я заспокійливо поплескала Ріка по спині. Цілком безпечний жест, якщо стежити за напрямком лусочок. Головне – не забутися і не погладити «проти шерсті».

– Ви, як завжди, маєте рацію, сіре – Я посміхнулась шаєрону. – Будьте люб’язні, задовольніть мою цікавість. Про обставини моєї появи в Долінеї вам розповів ваш начальник дізнавач Кано? Дуже тямущий фахівець. Ви могли б багато чому в нього навчитися, якби хоч трохи приборкали своє его.

Вікард ледь не вибухнув від злості:

– Знайте своє місце, леді! Ви нічого не розумієте в нашій роботі!

– Точно. Зате я добре розбираюся в зарозумілості та егоїзмі. Бажаєте проконсультуватись із цього приводу?

«Що ти верзеш? Тобі ж потрібна підтримка, а не ворожнеча. Вони з Кано самі розберуться. Дізнавач – не дитина, його захищати не треба», – як завжди, внутрішній голос давав правильні настанови.

На щастя, Патрік очуняв якраз вчасно, щоб конфлікт згас сам собою.

Шаєрон просвітив Макалістера щодо претензій Долінеї і зажадав зустрічі з головним. Ні, не з маріонетками на кшталт Уштера Отта, а з самим Мануелем Керейрою. Ластонець одразу ж поклявся, нібито ніякого Керейри знати не знає, і запевнив, що має всі повноваження для переговорів.