Розділ 20.1. Мрія

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Телефонувала додому… Татусь дозволив. Мама питала, коли приїду в гості, сестри накричали, що зовсім зазналася й ігнорую їх. Молодша проговорилася, що у них гостює якийсь дядько Михайло, причому гостює уже з пів року. Середня просила не признаватися мамі, що вони не втримали язика за зубами.

Її це засмутить, бачте. Ніяково їй буде, що я фіг знає де, а вони живуть далі. Наче мене це зачіпає!

Я тут не через татусеві гроші й не через нареченого-принца. Хотіла б розкоші – шукала б олігарха. Я залишила дім заради рідних, але вони ніколи про це не дізнаються.

Мене вважають везучою. І нехай. Це ж правда. Сьогодні я розмовляла з сім’єю із іншого світу! Ніхто з «МАКІС» не має і цього.

Що їх спонукає? Старий рвався до будь-якої роботи, фанатичка і татусь схиблені на містиці, шльондрі потрібна влада, Патріку – я. Сподіваюся, що я. Якщо він обманює… Я не переживу цього.

***

/Долінея/

Рік сидів на передньому сидінні автомобіля, ми з шаєроном Вікардом – на задньому. Одягнений у військову уніформу водій дивився винятково вперед і не здавався здивованим. Навіть у дзеркало заднього виду не поглядав… Чи то для нього такі ось події були нормою, чи йому доплачували за незворушність.

У салоні панувала тиша. Спочатку я намагалась оживити атмосферу невимушеною балаканиною, але невдоволене бурчання Вікарда швидко відбило охоту базікати про природу і погоду. Рік теж розмову не підтримав. Під пильним поглядом шаєрона він почувався не в своїй тарілці, і у мене вистачило такту не ставити прилюдно незручні питання.

Викладена сірувато-рожевим камінням дорога бігла уздовж Далайни, повторюючи вигини її русла. На рівній гладі річки виднілися прогулянкові катери, біля протилежного берега проходили змагання веслярів. Неспішна течія обминала невеликий острівець-скелю, на якому височіли руїни начебто храму.

На зарослих вільхами узбіччях я не помітила ні натяку на сміття. Дорожні знаки залишалися для мене загадкою, хоча про значення деяких із них здогадатись було неважко. Подекуди стояли автобусні зупинки та громадські туалети.

Я згадала, як пояснювала шаєрону Ендеру принцип роботи парового двигуна, і почервоніла. Це ж треба так зганьбитися! Він напевно вважав мене ненормальною – якщо зрозумів, про що я торочила. Генієм інженерії Ендера назвати важко. Він більше спеціаліст по крихітках і кішечках.

Цікаво, чи знала Аріна Керейра, що рівень технічного розвитку цього світу через десятиліття наздожене, а то й пережене, наш? Перебуваючи в моїй голові, вона ставилась до Долінеї як до оплоту середньовічних традицій. Це тому, що від неї приховували реальність? Чи вона просто ненавиділа долінейське суспільство і все, що з ним пов’язано?

Розмірковуючи про «МАКІС» і їхні плани, я задрімала і прокинулася на плечі шаєрона Вікарда лише коли попереду замаячив пропускний пункт. Шия затекла, тіні покоротшали... Минуло не менше години?

Сонце підбиралось до зеніту. Стовпчик прикріпленого в автомобілі термометра досяг помаранчевої позначки і рухався до червоної, проте особливої ​​спеки я не відчувала. Налетів вітер. Він піднімав стовпи пилу і жбурляв їх у вітрове скло, розгойдував молоді гілки придорожніх дерев, зривав листя і свистів у нещільно зачиненому віконці. На горизонті пропливали хмари, але я не думала, що вони дійдуть до нас.

Шлагбаум пропускного пункту піднявся. Ми промчали під ним, навіть не пригальмувавши. З кущів висунувся потривожений низенький дракончик і роздратовано фиркнув нам услід. Полум’я або диму в його пащі не було.

– Приїхали? – Я нахилилась до отвору між передніми сидіннями. – Що це?!

«Це» було досить великим причалом, заповненим військовою технікою і людьми у формі. Поряд виднівся вражаючий замок, але зброя дивилась не на нього – під прицілами був підводний човен.

Ні, я не помилилася! Біля річкового берега бовтався іржавий підводний човен із залишками нацистської символіки, що ніби зійшов з фотографій часів Другої світової війни.

«Ластонія», – свідчив напис на його пошарпаному борту.

Ластонія, трясця її матері!

– Це і є ваша Батьківщина, леді, – пробасив Вікард. – Що, не дуже?

– Це Ластонія, Аню, – пояснив Рік. – А там, – він вказав на замок, – ластонське посольство.

– І ми тут тому, що?..

Наш автомобіль зупинився віддалік.

– Дипломатичні відносини закінчено. Ластонія провокувала конфлікт, і вона його отримала.

– Вони догралися, – доповнив шаєрон. – Виходьте, леді. Сподіваюсь, у вас вистачить розуму не перейти на їхній бік?

– Хто знає? У вас же не вистачило зрозуміти, що я – жертва, а не співробітниця.

– На жертву ви схожі найменше, – відрізав він.

Рік мовчки відчинив для мене двері.

«Це ж може бути пастка!» – жахнулась я, проте вилізла на густу траву і оглянулася довкола.

Вікард має рацію: Ластонія старанно напрошувалася на добрячу прочуханку. Але який у цьому сенс?

«Наприклад, зібрати побільше військових в одному місці і влаштувати теракт», – з’явилась ідея, навіяна реаліями мого світу.