18.2

– Це має припинитися! – рик оскаженілого шаєрона Вікарда, що мчав повз і зупинився заради сварки, вдарив по вухах. – Я вимагаю скликати раду! Ластонія перейшла всі межі!

– Припиниться. – Рікадор відгородив мене від розлюченого брата. – Рада не потрібна. Якщо до опівночі Ластонія не надасть пояснення, завтра на світанку її візьмуть штурмом.

На обличчі Вікарда заграли жовна, його кулаки мимоволі стиснулись, очі грізно заблищали.

– Вони розгулюють по палацу як у себе вдома, – прохрипів він, кидаючи на мене сповнений ворожості погляд. – Спочатку треба розібратися з цим!

– Розбирайся, – погодився шаєр.

– Що?! Це дозвіл на арешти, сіре?!

– У вас є список підкуплених службовців. Займися ними. Вони – пішаки, але мені теж набридло їх терпіти. Тільки обережно, морг не безрозмірний. І так, це дозвіл на арешти.

Вікард залишився стояти з відкритим ротом. Наскільки я зрозуміла, він уже давно наскакував на Ластонію і не сподівався на підтримку правителя. Що ж, сьогодні на його вулиці свято… І на моїй, тому що біля бокового входу на поверх дізнавача Рікадор запропонував:

– Якщо поводитиметеся пристойно, то ввечері зустрінетеся з Ріком. Згода?

Я погодилась без уточнень. Що б не мав на увазі шаєр, воно того варте.

Виявилося, поводитись пристойно означало ходити за ним хвостиком і мовчати, причому мовчати – головна умова.

– Ви ж мене зовсім не витримуєте, – ляпнула я у відповідь. – Навіщо вам це?

– Заради Долінеї я і гримучу змію посаджу в кишеню, – вимовив він серйозно.

Я вважала за краще не розвивати його думку. Хвостиком – то й хвостиком, заради Долінеї – то й заради Долінеї… Згодом зрозумію, в чому підступ. Або запитаю у Ріка, якщо Рікадор дотримає слова.

***

Години летіли, я зображувала безмовну тінь… Не скажу, що це було жахливо, але тримати язика за зубами виявилося важкувато. Особливо в присутності дам, чиї моральні принципи стали жертвами мого одягу, і чоловіків, що намагалися поглядами протерти дірку в моїй спині.

Шаєр займався повсякденними справами, і незабаром я почала йому співчувати. Неподалік, у кабінеті дізнавача, творилася історія, а ріє Нордесові доводилось перебирати папірці! Не дивно, що він вічно усім незадоволений. Я б теж не раділа такому життя.

Рутину перервав посланець від Кано, який несміливо повідомив, що кількома поверхами нижче ховається репортер, причому з портативною апаратурою. Виганяти його чи дозволити зняти компромат?

– Дочекайтеся, поки він ступить на закриту територію, і влаштуйте показовий арешт, – розпорядився Рікадор. – Нехай цінність фотографій зросте. Наступних двох теж під замок, а третього зробимо щасливчиком.

Агент зник без уточнень, зате шаєр зволив помітити, що за вікном опускаються сутінки.

– Зголодніла?

Я кивнула.

– Облиш це, Аню. Я заборонив тобі розмовляти не всерйоз.

Угу, звичайно. І олівцем ти в мене кинув заради забави, а не тому, що я занадто голосно дихала. І змінив гнів на милість не через нагадування про журналістів. І ім’я правильно вимовляєш від чудесного осяяння. І тикаєш знову винятково від гарного настрою. Ну хто в таке повірить?!

– Повечеряємо?

Добродушний тон ясніше ясного давав зрозуміти: назрівають неприємності. За стерпне ставлення Рікадора розплачуватись доведеться кров’ю. Сподіваюся, не в буквальному сенсі.

– Із задоволенням прийму вашу пропозицію, сіре.

Він скривився, але швидко себе опанував:

– Ходімо.

Чому б і не піти? У мене з ранку росинки в роті не було, та й підкріпитися перед лячною невідомістю не завадить.

Біля дверей шаєр ледь не зіткнувся з дізнавачем.

– Ви занадто невчасно, Кано. Якщо це не терміново…

– Терміново, сіре.

І… Угум, мій статус миттю повернувся до колишнього. Я вирушила до своїх покоїв-клітки, Рікадор – рятувати країну.

«…снайперська гвинтівка… Ендер…» – ось єдине, що пощастило почути, а потім стулки ліфта зачинились і відгородили мене від новин.

І де в цьому житті справедливість? Напевно йшлося про снайпера, який влаштував нам із Ріком незабутню ніч у вежі Самотності. Цілився той лиходій саме в мене! То чому ж я маю йти спати?! Я, між іншим, зацікавлена ​​сторона!

– Де знайшли гвинтівку? На території палацу? У Далайні? В Пониззі? Може, в Душогубці?

На цьому мої знання долінейської географії закінчувалися. Втім, я могла не старатись – кам’яні обличчя охорони не відреагували на жодне слово.

– Снайпера впіймали? Хто він? Ластонець чи найманець?

За ті кілька хвилин, що ми крокували від ліфта до моєї обителі, я встигла вдосталь наговоритися сама з собою. На відміну від помічниці Роксі, вояки вміли тримати язика за зубами – або, можливо, не знали, яка «термінова справа» вимагала участі шаєра.