17.3

– Чому саме ваш кабінет? – запитала я, дивуючись його спокою. – Чи не логічніше, що шаєр крутить фіґлі-міґлі на своєму робочому місці?

– В його кабінет пробратися нереально, а тут – прохідний двір. Готові до сумнівної слави, Аню?

– А відколи моя думка має значення?

Дізнавач важко зітхнув і промовчав.

Незабаром двері відчинилися, врізались у стіну і захиталися, жалібно поскрипуючи. До нас вискочила Роксі, нагородила мене убивчим поглядом і мученицьки закотила очі. Зробила кілька кроків, схопилася за серце і впала на найближче підвіконня без жодного вдавання.

– Це не я! – Я поспішила збільшити дистанцію.

– Це тиск! – прошипіла вона. – Зникніть скоріше!

– Я все поясню. – Втрачати її добре ставлення не хотілося.

– Журналістам?! Долінея цього не переживе. Йдіть звідси! Та не туди!

Свою помилку я усвідомила в той момент, коли ледь не зіткнулася зі здорованем у смугастому костюмі і котелку. Він наближався широкими кроками, і весь його вигляд ніби волав про те, що заради пристойного матеріалу ця людина готова стрибнути в пащу лева. Побачивши мене, він сіпнувся і пригальмував. На його фізіономії промайнув жаль… Чи жадібність? Я не дуже добре зналася на людях, але незнайомець витріщався так завзято, що не помітити його прискіпливу увагу було неможливо.

«Як поводитися?!» – заметушилась я.

Але він пройшов повз. Щоправда, кілька разів озирнувся.

Його ціллю був дізнавач.

– «Долінейський вісник», – почула я звернені не до мене слова. – Як ви прокоментуєте чутки про вбивство ластонського дипломата в долінейській в’язниці?

– На це питання відповість фахівець зі зв’язків із громадськістю, – флегматично прорік Кано.

– Ваш фахівець у відпустці! Від сьогодні!

– Заспокойтеся, завтра ви зможете зустрітися з його колегою.

«Оце так новини! Тобто Роксі вийшла з рівноваги не тільки через нас із Рікадором? І хто ж помер – Андрєєв чи Жаклін?» – я прилаштувалася за лимоном у діжці, спостерігаючи за розвитком подій.

Конфлікту не було. Журналіста ввічливо супроводили до приймальні й пообіцяли проінформувати у слушний час. Судячи з короткої посмішки дізнавача, сенсацію репортеру доведеться чекати не одну добу.

– Ви! Що ви наробили? – Роксі підскочила до мене з лютим оскалом. – Я думала, у вас є голова на плечах!

– По-вашому, я могла сказати «ні»? – Її ставлення було нелогічним. – У мене немає права вправляти мізки шаєру! Повчайте самі свого племінника!

– Та що ж тут діється?! Він з’їхав з глузду! Все мало бути не так!

Я насторожилась. У запалі вона почала розголошувати плани щодо мене?

– А як?

– Навпаки!

Вигук Роксінель нічого не прояснив. «Навпаки» – тобто на моєму прикладі збиралися демонструвати не роман, а ворожнечу? Ні, це абсурд. Варто пошукати інше пояснення.

– Ходімо до шаєра, – запропонувала я. – Запитаєте його самого.

Роксі зблідла.

– Боронь Єдиний! – вигукнула злякано. – Нізащо!

Я про всяк випадок уточнила, що не планую ні полювати на серце Рікадора, ні скаржитися на домагання.

– Я цього не переживу, – пробурмотіла вона, масажуючи вилиці. – Я занадто стара для ваших викрутасів. Ну чому він такий самовпевнений дурень? Ой!

Не «Ой!», а ввімкнулося силове поле. Бідний лимон! Посічене листя впало на підлогу, і Роксі знову здригнулася.

– Вам не можна маячити перед чужими, – заявила рішуче. – Повертайтесь до себе.

Був би на її місці Рікадор, я б послухалась. Але Роксінель не настільки схиблена на контролі, як шаєр.

– Я хочу піти з вами.

– В лабораторію? Навіщо, Аню? Там порожньо!

– Саме тому.

Роксі здалася лише після обіцянки прочитати її роман. Той факт, що я поки і не бралась за вивчення місцевого алфавіту, колишню шаєрону не бентежив.

***

Лабораторія розташовувалася в окремій будівлі на віддалі від палацу. Я не здивувалася, дізнавшись, що в її підвалі морг. Чесно кажучи, саме на це і був розрахунок. Пам’ятаю, Роксінель говорила, вони з Джелем працюють поряд.

Вона посадила мене на диванчик у невеликій кімнатці, заповненій товстими папками і крихтами з-під випічки, і попросила почекати. Крізь вікно я бачила, як до неї підійшов Джелінер і почав щось гаряче втовкмачувати. Шкода, читати по губах мені не під силу. Впевнена, обговорювали вони не моду і не погоду. Але що заважало трохи підслухати?

Я потягнулася до вікна, щоб його відчинити, і завмерла, виявивши за стосом паперів низеньку пухку дівчину, що стривожено дивилась на мене поверх окулярів. Вона була дуже молодою як для експертки. Стажистка, можливо?

– Розтин уже провели?

Уривчасте питання застало її зненацька.