Розділ 13.1. Знайомство з батьками

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Я сказала Патріку, що закохана в нього. Він заплакав. Він! Мужній, сильний, найкращий! По його щоці скотилася сльоза, і моє серце затріпотіло.

Він теж покохав мене з першого погляду. Йому давно вже хочеться кинути «МАКІС» і повернутися додому, але шляху назад немає.

З «МАКІС» не йдуть. Якщо ми видамо свої почуття, Патрік пом… Зникне. Зникне! Як Влад два роки тому.

«Запобіжник від зради» – так називає цю штуку Гвинт. Йшла в комплекті з імплантами-недоробками, але Керейра вирішив не витрачати її на «варіанти». Своїх поплічників ощасливив. Звичайний радіосигнал – і будь-хто з «МАКІС» може залишитися без голови. Звісно, частоту знає лише Керейра.

Ненавиджу тебе, татусю! Здохни! Не псуй людям життя!

Я теж не відступлюся. Патрік тільки мій. Якщо заради нього доведеться позбутись обіцяного мені принца, я зроблю це без вагань.

***

/Долінея/

Я поспішила до чудовиська, не звертаючи уваги на скиглення фотографа.

– Ви-то мені й потрібні! – сказала голосно і чітко. – Будь ласка, не тікайте. Я не нападу, чесне слово. Розумієте, п’ять секунд тому у мене з’явилася жахлива теорія, і мені б хотілося дещо дізнатись.

Монстр завмер. Створювалося враження, що він здивований, хоча його обличчя складалося майже із суцільних великих лусочок.

– Вас тут тримають силою? Ні-ні, не лякайтеся! Навіть якщо ви горезвісний Дракон-засновник, я не вимагатиму секрет безсмертя. Мені інше цікаво. Ваша луска – це спадкове? У мене теж є таке на голові! – Я торкнулася гострої пластини. – Невидиме, щоправда… З часом вона стане видимою і перестане зникати?

Він щось проскрипів і позадкував.

– Стійте! – Я не збиралася упускати свій шанс і підбігла до самої води. – У Долінеї вас вважають втраченою ланкою еволюції і хочуть відродити ваш вид?

– Я – втрачена ланка еволюції?! – Монстр стукнув себе кулаками в груди, і над річкою пронісся металевий брязкіт. – Любонько, я – прямий нащадок Дракона Нордеса! На мені природа не відпочила, а перетворила мене на ідеальний зразок воїна! Це, – він знову врізав по лусці, – кращий із захисних механізмів, які будь-коли створювали в цьому світі. Біологія, дівчинко, розумніша за розумників в окулярах!

«Силове поле біологічного походження», – майнули в пам’яті слова Кано.

Тобто з погляду дізнавача я не відрізнялася від цього сірого чудовиська?!

– Правителі Долінеї хочуть повернути у свою династію ваші гени? – злетіло з язика. – Чи вам підшукують відповідну подружку, щоб створити армію, якій не страшні кулі?

«І підшукали мене», – на щастя, я вчасно замовкла.

– Подружку?! Любонько, ти хоч уявляєш, з ким розмовляєш?! – в його тоні виразно чулося знущання.

«З піддослідним кроликом, на чию думку всім начхати, навіть якщо вона стосується партнерки?» – здається, я починала розуміти, чому через питання про Ріка на людей нападає кашель.

– Вас змушують розмножуватися?

Монстр злегка повернувся, і сонце додало його лусці червонуватого відтінку.

– О так, – сказав він після паузи. – Я розмножуюся багато і регулярно. Це пропозиція?

Я пропустила шпильку повз вуха. Мене переповнював азарт. У цьому щось-таки крилося!

– Рік, який вже не шаєр, – результат невдалого схрещування? Але ж його допустили до влади! Що з ним сталося? Чому він розгулює по палацу як неприкаяний привид?

Відповіді я не зрозуміла, та й, боюся, вона мала емоційне забарвлення, а не смислове.

Чудисько, здіймаючи хмари бризок, пошльопало до берега. Залишаючи калюжки, досягло фотографа і щось рикнуло. Той сполошився, повернув об’єктив у мій бік, пірнув під покривало…

Спостерігаючи за ним, я упустила момент, коли луската спина зникла за деревами.

– Зачекайте! У мене залишилися питання!

Нога ковзнула по мокрій траві, і я шубовснула на мілководдя, відчутно забивши куприк об гальку. Слабкий спалах підказав, що фотограф зберіг цей ганебний момент навічно.

– Серед моїх предків точно не було нікого з лускою, – пробурмотіла я, піднімаючись і обтрушуючись. – То мої «гени» – якийсь технічний виверт Ластонії? Але для чого їм це, га?

Лупата рибка, що виляла хвостом біля мене, перелякано шмигнула геть. Я відклеїла мокрий поділ від ніг і змахнула ним, сподіваючись, що сонце швидко висушить тонку тканину. Краєм ока помітила: за фотографом, апаратурою і кущами папороті з’явилося знайоме обличчя.

«Тільки шаєра тут не вистачало», – розбиратися ще й з Рікадором зовсім не хотілося.

Але договір з Вікардом не йшов із голови. Раптом шаєрон дотримається обіцянки?

Я спробую позбутися того відео. Спробую!