12.3

– Вона не частина експозиції! – гримнув шаєрон, вилізаючи з люка.

– Із задоволенням! – Я схопила юнака під руку і потягла до фотографа, що чекав неподалік. – Усміхаймося!

Вікард висмикнув хлопчину з моєї хватки як корок.

– Технічна перерва! – гаркнув на туристів.

Вони зникли з поля зору менше ніж за хвилину, а фотограф спробував сховатись за триногою, та й застиг, не наважуючись забратися геть.

Поки шаєрон пропалював його поглядом, я оцінила шляхи відступу. Найпростіше – повернутися в таємний хід і сподіватись, що вдасться відкрити лаз у музей. Варіант другий – піти за туристами, але доведеться пробігти повз Вікарда, який обов’язково кинеться мене ловити і опиниться в лікарні. Третій – вдати, наче я збираюся грати в лови на березі, а коли супротивник відвернеться, застосувати варіант номер два. Десь там є охорона. Мене, як зазвичай, заарештують і замкнуть, зате шаєрон заспокоїться і не робитиме дурниць.

– Просто віддай його мені. – Він припинив мучити фотографа і, насупившись, повільно пішов до мене. – Віддай, і ніхто не постраждає.

«Сказав головний претендент на страждання», – я відступала спиною вперед, стежачи, щоб не спіткнутися на кам’янистому березі і не ускладнити життя собі й Долінеї.

– Що саме? – Крізь тонкі підошви дуже чітко відчувалися гострі камінчики. – Імпланта в мене вже немає. Чесно. Запитайте Роксі, або шаєра, або Кано…

– Камеру Жаклін! Швидко!

Я мимоволі торкнулася кишені, в якій недавно лежав відібраний Рікадором фотоапарат.

– Вона у шаєра! – викрикнула, озираючись. Край берега наближався надто швидко. – У Рікадора ріє Нордеса, вашого брата! А ви звідки взагалі про неї знаєте? Жаклін уже заарештували?

На лобі шаєрона здулися вени. Він з хрускотом стиснув кулаки і немов постарів на десять років.

– Ти! – Його палець вказав на мене, і це не обіцяло нічого доброго. – Погань! Як ти посміла лізти в мої справи?!

– Ну вибачте! Але Ендер теж бачив, що ви відпустили свою подружку! Він перший на неї доніс! Вона ж намагалася його приспати!

– Що?!

До мене дійшло, що ми говоримо про різні речі.

– Жаклін затримали через Ендера, а не через фотокамеру. – До води залишалося метрів зо два, і відступати далі я не збиралася. – Про фотоапарат ніхто не знав, поки шаєр випадково його не намацав.

– Цей зануда встиг тебе обмацати?!

– Він зловив мене на сходах! – ляпнула я і майже відразу зрозуміла: репутацію Рікадора ця заява не відновила.

Але Вікарда мало турбував моральний образ брата.

– Ти дивилась? – Обличчя шаєрона перетворилося на байдужу маску.

– Як ви дізналися, що фотоапарат у мене?

Ми з хвилину свердлили одне одного поглядами.

– Мені донесли, – мій співрозмовник здався першим. – Доброзичливець.

– Рола? – припустила я, адже досвідчене око покоївки могло помітити іншосвітську річ. – Або Роксі? – Вона теж надто пильно дивилася на мій одяг.

Вікард не відповів, але мені здалося, що з ідеєю щодо Роли я вгадала.

– Ти бачила знімки?

Збрехати чи зізнатися? У першому випадку він, можливо, залишить мене в спокої. У другому – напевно спалахне люттю.

«Я ж збиралася віддати йому фотоапарат і розповісти все. Ризикнути?» – я про всяк випадок зробила крок назад.

– Так.

– Що на них?

– Шаєр, Валері, невідомий чоловік і щось із музею.

– А відео?

– Звідки ви…

Я осіклася. На Ендера не подіяв транквілізатор Жаклін. Шаєрон назвав це біологією. Якась родова несприйнятливість до синтетичних препаратів? Горезвісна магія, яка ніби як додається до чужого світу за замовчуванням?

Імовірно, і Вікард залишався при здоровому розумі й твердій пам’яті, незважаючи на укол. Він усвідомлював усе і прикидався… Наскільки ж чокнутим треба бути, щоб таке витерпіти?!

– Відео! – шаєрон підвищив голос.

– Співчуваю, – прошепотіла я, відступаючи ще на крок. – Жаклін діяла підло і жорстоко. Прошу вибачення за неї, за Ластонію і за мій світ.

Він раптом посміхнувся. Не те щоб дружньо, але його фізіономія більше не нагадувала ілюстрації з книг про маніяків-убивць.

– Жаклін – така ж маріонетка, як і ви, леді, – прошипів спокійніше і навіть звертаючись на «ви». – Різниця в тому, що у вас, виявляється, гени, а вона беззахисна.

«Долінейці пояснюють мою колючо-ріжучу голову спадковістю? Мама буде в захваті», – я кинула швидкий погляд через плече і поспішно повернулася на попередню позицію, залишивши між собою і річкою цілих пів метра.

– Шаєр бачив?..

Цього я не знала, про що сказала відверто. Ще раз вибачилася за безчесні методи своїх співвітчизників і збільшила відстань до води на метр.