11.2

Я встигла вийти в коридор і навіть відповісти на масний жарт щодо Дракона-засновника і жіночих колін, коли поверхом нижче пролунав вибух. Не те щоб потужний, проте димом потягнуло відразу ж. А потім…

Всі побігли – і я побігла. Спочатку позаду охорони, потім до них дійшло, що мене треба б замкнути назад, і наш порядок змінився. Тепер я мчала перед ними, щиро вірячи, що короткий поділ якщо не затримає кулю, то хоча б змусить руку стрільця дрижати. На сходах спіткнулася, навалилась на поручень, з криками з’їхала вниз… Підлітаючи до четвертого поверху, помітила шаєра.

«Господи, тільки не це!» – заблагала подумки і закричала ще голосніше.

Рікадор, як природжений телепень, застиг унизу з виразом безмежного несхвалення на обличчі. Траєкторія мого падіння проходила якраз посередині його тулуба, і я обхопила голову руками, щоб захистити цього гордовитого недоумка від долі наколотої на виделку сардельки.

Стоп.

Голову?

Не корону?!

«Вона зникає, коли рівень адреналіну зашкалює? Який тоді в ній сенс?!» – я уявила, як зараз вріжуся в підлогу (шаєр зволив відступити) і дістану струс мозку, і заплющила очі.

Але замість кам’яних плит відчула міцні руки.

– Я якраз думав про вас, Анню, – пролунав наді мною лінивий голос. – Ви ніби почули мої думки і поспішили на поклик. – Рікадор поставив мене на ноги і окинув критичним поглядом. – Так поспішали, що забули вдягти спідницю? Хм.

– Говорите як моя мама. – Я посмикала сукню, наблизивши її до колін на зайві пів сантиметра. – Гей! – З кишені шаєра стирчав блокнот з Ейфелевою вежею на обкладинці. – Що це?

– Те, що ви мені прочитаєте. Прошу за мною, Анню. Пора відпрацьовувати добре ставлення Долінеї.

Він попрямував до ліфта, я – за ним. Повз нас пронесли накрите простирадлом тіло, але Рікадор не звернув на нього уваги. А я побачила руде волосся, що звисало до підлоги, і торкнулася кишені, перевіряючи, чи на місці фотоапарат Жаклін Сон.

– Не це шукаєте? – Серце тьохнуло, коли Рікадор махнув ним у мене перед носом. – Ви смішні, Анню. Ви жалюгідні настільки, що ваш суд перетвориться на комедію. До речі, чому сьогодні у вас сині очі? Забули про легенду?

«Ти помітив колір моїх очей? Для зарозумілого шаєра це прогрес», – але я змовчала.

Його думка вже склалася. Нехай плюється отрутою скільки влізе – мені байдуже. Рікадор ріє Нордес не належав до людей, чиє схвалення мало для мене значення.

***

Це був щоденник, написаний акуратним почерком старанної школярки. Шаєр вручив його мені, щойно ми переступили поріг кабінету дізнавача.

– У нас з’явилося дещо нове, Кано. Читайте, Анню. Сподіваюся, у вас вистачить розуму не придумувати на ходу.

Кано, який кудись збирався, поспішно зняв капелюха і повернувся за стіл. Підбадьорливо усміхнувся, але не сів – застиг стовпом перед незвично натхненним Рікадором.

– Вибух, сіре, – нагадав м’яко.

– Про вибух розкажуть Валері й експерти. Я був там. Запевняю: це не те місце злочину, де можна знайти докази. Всі речі нашої ластонської… хм, помічниці згоріли. Миттєво.

– Крім цього. – Дізнавач вказав на блокнот у моїх руках. – Він уцілів невипадково, сіре?

– Валері передала його мені за мить до вибуху.

– Гадаєте, в її кімнаті теж були шпигунські пристрої, сіре?

«Теж? То у спальні шаєра все-таки знайшли «жучки»?» – я виявила, що мну блокнот, і постаралася не видавати ні хвилювання, ні зацікавленості.

– Хтось дуже не хотів, щоб ця писанина потрапила до мене. – Обличчя Рікадора не виражало нічого. – Або ж хотів надати їй особливого значення. Чого ви чекаєте, Анню? Розпорядження на законодавчому рівні?

Я відкрила першу сторінку.

– Це ж не по-вашому, – пробурмотіла невпевнено.

– Ви постійно говорите не по-нашому, але ми вас розуміємо, – м’яко запевнив Кано. – Не поспішайте.

– А є ластонсько-долінейський словник? Або підручник?

– Читайте!

Від рику шаєра мороз пройшов по шкірі.

– Та будь ласка. – На секунду я злякалась, і це остаточно зіпсувало настрій. – Третє січня, – почала неквапливо. – Сьогодні мені виповнилося шістнадцять років…

***

/Третє січня/

Сьогодні мені виповнилося шістнадцять років. Як і в минулі роки, я святкувала разом з мамою і сестрами. Був торт, були свічки і був планшет, який (точно знаю) мамі не по кишені. Ми їли домашнє печиво і вдавали, наче все добре.

Заходили знайомі. Бажали, щоб я скоріше знайшла собі мільйонера і витягла сім’ю з убогості.

Дзвонила бабуся. Сказала, що якщо я завалю іспити, то піду гробити молодість на завод. До випускного ще півтора року, але вона нагадує про нього постійно.

Дзвонив Макс. Пропонував відсвяткувати моє майже повноліття по-дорослому. Почувши відмову, послав мене і повідомив, що все скінчено, тому що я дебілка.