7.3

«А тепер в темпі!» – я рвонула до частини стіни, звідки він вийшов уперше, і почала обмацувати її, шукаючи важіль.

Не виходило. Мозаїка була як… Як мозаїка. Щоб натиснути на кожен елемент, знадобилися б години.

– Ну ж бо! – Я стукнула її ногою. – Відкривайся!

Від удару кольорові скельця посипалися на підлогу.

– Та щоб тебе! – Шанси на те, що моє перебування в обителі ріє Нордеса вдасться приховати, танули з кожною миттю. – Ну будь ласка!

Шматок стіни від’їхав.

Чи допомогло мені це? Ну, чесно зізнаюся: секунд десять я була у нестямі від радості. Потім впізнала в досить великому приміщенні гардероб і засмутилась. А коли стіна зімкнулася за спиною і з’ясувалось, що тут немає вікон, стало зовсім непереливки. Ще й навушник-імплант зашумів як на зло… Чорт би забрав ластонців і їхню техніку!

«Без паніки. Це не Середньовіччя. Знайду вимикач і оціню масштаби нової проблеми», – я зашарила навколо себе руками, радіючи відсутності корони.

З махиною на голові рухатися поміж вішалками набагато важче. Криво повернешся – і перший-ліпший костюмчик наколеться на зубці. Впевнена, в Долінеї по-всякому уявляють клятих послідовників Ньепи, але штани шаєра замість тюрбана не породить навіть хвора фантазія.

Під пальцями виявилася цеглина, що випирала зі стіни. Я натиснула її без роздумів, і щось вдарило мене по колінах.

Шухлядка? Сховок? Начебто порожній… Викладений папером? Чи товста картонка з тисненими літерами і була головним скарбом?

Я витягла її, запхала ящик на місце. Він клацнув, зате збоку вискочив другий, третій, четвертий… У них зберігалися не тільки папери, але й невпізнанні на дотик предмети. Я не бачила сенсу їх перебирати. Знову почала шукати вимикач і подумала, що цілком можу просидіти тут до наступного ранку, а якщо Рікадор раптом поїде з палацу, то й вічно.

Механізм не піддавався. Чи то у мене руки росли не з того місця, чи запускався він якось по-особливому, не знаю, проте всі зусилля були марними, тож я перейшла до знахідки.

Обриси літер нагадували щось знайоме. О, П, А, Л, Н, А, П, Р, С… Опал? Опал на прс… Що за дурниці?

Я притулилася до стіни, щоб вдумливіше обмацати картонку. Між Л і Н знайшлася якась закарлючка. Кома?

Опора зникла. З’явилося світло.

«Воно вмикається автоматично?» – мене хитнуло назад.

Ні, прохід відкрився сам собою.

Тобто…

Ну звісно, не сам собою.

– Доброго ранку, Анню.

За ті півтори секунди, що я поверталася обличчям до кімнати шаєра, не вдалось ні випаруватися, ні провалитися крізь землю.

– Привіт, – несподівано злетіло з язика. – Я тут… Е… Зайшла привітатися. Без коро… Без силових щитів, тому не бійтеся. Чудова погода, чи не так? У вас стільки одягу, скільки не в кожній крамниці побачиш. Самі вибирали? А я ненавиджу ходити по магазинах. Зазвичай беру те, що відразу сподобалось, і не продовжую пошуки. На знижки, щоправда, увагу звертаю, хоча навмисне розпродажів не чекаю.

«Будь ласка, хто-небудь, затуліть мені рота, поки я не загнала себе до Душогубки», – майнула розумна думка, і я прикусила губу, перериваючи потік дурниць.

Рікадор відступив на крок, глумливо вказав на вихід:

– Прошу, почувайтесь як удома. Кави, чаю? Чи обійдемося без формальностей і відразу пройдемо до катівні? Якщо вірити шаєрону Вікарду, вам там сподобалося.

Навушник запищав так голосно, що навіть шаєр звернув увагу на тонкий неприємний звук. Я притиснула долоню до вуха, не в змозі терпіти мерзенний писк, і вийшла з гардеробної кімнати. Частота стала вищою. Голова розколювалася, не дозволяючи ні верзти нервові нісенітниці, ні шукати шляхи до порятунку.

– Не кривіться, Анню. Чоботи Ньепи вам сподобаються. Вони дуже стильні.

«Я дивлюся на найкращого чоловіка у Всесвіті», – з’явилася абсолютно ненормальна думка.

Його пристрасний погляд позбавляв волі, чуттєві губи були створені для поцілунків, треноване тіло обіцяло неземні насолоди, оксамитовий голос будив дикі фантазії. Я уявляла, як притягую його до себе, заглушаючи пестощами невпевнені протести. Кажу, що він ідеальний, і ми призначені одне для одного, і зовсім не важливо, що у шпигунки і шаєра немає нічого спільного. Цілую так ніжно, як нікого і ніколи в житті. Повільно розстібаю ґудзики його тонкої сорочки і кладу долоню йому на груди, слухаючи биття серця. Він відштовхує мене, тому що долінейські традиції забороняють піддаватися емоціям, але здається вже через мить. «Ти зводиш мене з розуму», – шепоче, гладячи моє волосся. І ми разом…

Ага, приїхали. І ми разом збираємо його пальці, тому що корона може повернутися в будь-який момент.

«Ластонія поки не відступила», – я поколупалась у вусі, але чіпати імплант не наважилася.

Потривожу його – знепритомнію, і хто знає, чи отямлюсь собою, чи кимось на кшталт «Айри Керейри»? Краще не ризикувати.

«Вони полагодили цю штуку? Посилили сигнал? Перепрограмували?» – я мало розбиралася в техніці, проте добре пам’ятала ті два випадки, коли опинилася на місці спостерігача, а не піддослідного кролика.