Розділ 6.1. Знайомий незнайомець

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Проклинаю тебе, татусю, разом із твоїми обіцянками і планами!

Відходжу від анестезії. Череп тріщить, думки плутаються… Кажеш, я – найцінніше, що у тебе є? Брехня! Твої божевільні плани – єдине, про що ти дбаєш. Навіть «МАКІС» зі мною згодні. Гвинт сказав, вони були проти моєї участі в проєкті. Вони були проти! Чужі жорстокі люди. Справжні вбивці. А ти запхав мені в голову імплант-недоробок за пів мільйона!

Так-так, щоб я звикала до управління, пам’ятаю. Я ж твоя донька! Спадкоємиця імперії, яку ти ще не створив.

І що тепер? Даєш задній хід, так? «Варіанту номер сім» кінець, звичайно ж. А що з іншим оператором? З тією, кому ти довіряєш більше за життя? Їй ви імплант теж видалите? Чи вона поки працює?

Співчуваю, татусю. Рано чи пізно це стерво тебе ошукає. Думаєш, у вас кохання? Вона ж використовує тебе, як ти – мене!

***

/Долінея/

Реальність повернулася. Зі свідомості зникли чужі думки і почуття, перед очима вже не стояла лабораторія, сирени замовкли після ледь чутного клацання.

Під час спостереження за Аріною я знала, що перебуваю в Долінеї, і знала: якщо мене застукають у стані «відключки», проблем побільшає. Але картинка перервалася на найцікавішому місці, і мені хотілося провести з леді Айрою ще кілька хвилин.

Мене помітили… І як, га? Під час першого «сеансу» я припустила, що дивлюся на побут Аріни крізь якусь камеру, розташовану у верхньому правому кутку приміщення. Може, цей дивний Гвинт зауважив, що якась камера в лабораторії позапланово включилася? Хтозна…

Айру відвезли на операцію. Чи означало це, що після вилучення (або заміни?) її імпланта зв’язок між нами урветься назавжди? Найімовірніше.

До речі, щодо зв’язку… Аріна Керейра – дочка великої шишки, а не піддослідна миша. Навіщо їй навушник, який впливає на мізки? Я могла припустити, що до мого вона підключилася власними силами, але в те, що ця вісімнадцятирічна хамка самостійно запхала собі в голову зразок передової технології, якось не вірилося.

Хай там як, донька Мануеля Керейри, чиє ім’я мені нічого не говорило, по ту сторону барикад. Вона з тих, хто транслює свою свідомість, а я (і, гадаю, дівчата з програми) маємо підкорятися сторонній волі.

Це ж щастя, що мій імплант почав збоїти! Спасибі охороні, яка після інциденту з принцом Ендером транспортувала мене до місця ув’язнення настільки завзято, що я стукнулась головою і порушила зв’язок, і спасибі шокерам, після яких Айра зникла остаточно. Ну а кіно, що вмикається в невідповідний момент, – найменша з бід доти, доки в головній ролі не я.

– Кхе-кхе.

Покашлювання за спиною було не тактовним, а надзвичайно зловісним. Так привертають до себе увагу кіношні лиходії. Не здивуюсь, якщо цю модель поведінки сценаристи взяли з життя справжніх душогубів.

«Зараз мене поведуть до короля», – я постаралася заспокоїтись і запевнила себе, що найближчим часом нічого поганого не трапиться.

Не допомогло. Просторий кабінет раптом здався затхлою комірчиною, декоративні решітки на вікнах визвірилися колючками, стіл із темного дерева нагадав труну. Глибоке коричневе крісло в кутку стало інструментом тортур, однотонний килим не відрізнявся від трясовини, статуї воїнів, що цілилися в мене з пістолетів, заворушилися. Навіть світлі обкладинки книг на полицях видавались зубами гігантського равлика, який повільно, але невідворотно підповзав до мене.

Я повернулась, щосили зображуючи статечність і неквапливість.

– Рік! – вигукнула, перш ніж зрозуміла: відбувається щось не те. – Рік?..

Безсумнівно, це був він: Рікадор ріє Нордес власною персоною. Чи то матеріальний привид, чи унікум, здатний проходити крізь стіни. Мене це мало хвилювало. Головне – Рік належав до категорії дружніх істот. Після деяких роздумів я вирішила, що за корону треба дякувати ластонцям, а не йому. Ще б навчитися розуміти мову, якою він розмовляв, не на рівні здогадок, і жити стало б легше.

– Ти не в обладунках? – Момент радості минув, його змінило недобре передчуття.

Ми з Ріком, який «шаєр» і який «ріє Нордес», зустрічалися двічі. Він завжди носив приголомшливі лускаті обладунки та рукавички з моторошними лезами. Бачити його одягненим у звичайний костюм-трійку синяво-чорного кольору було дивно. До того ж я пам’ятала, як Рікадор дивився на мене. Його очі усміхалися, хоч обличчя і зберігало серйозний вираз. А чоловік, що стояв переді мною, нагадував живу статую. Ні натяку на емоції, нехай і негативні. Лід у погляді і байдужість у рухах. Для нього я значила не більше ніж килимок під ногами. Деталь інтер’єру, та й годі.

– Ріку, це ти? – Я почала відверто панікувати. Досі допомога шаєра здавалася цілком очевидною, але ситуація змінилась не на мою користь. – Чи твій злий брат-близнюк?

Він оглянув мене з усією безпристрасністю, на яку здатен олюднений робот, і підійшов ближче.

– Злий?.. – запитав рівно.

«Не Рік», – я розуміла його, отже він – не нічний гість, та й голос відрізнявся. Чи тон? З переляку важко визначити.

– Не знаю. Дивлячись хто ви. Якщо Рікадор ріє Нордес, то ні.