5.2

– Кажете, що зрадите Батьківщину без питань? – Кано вказав приголомшеному Джелю на вихід. – Дозвольте поцікавитись, яку саме?

– Е… Ластонію? – Мене стільки разів обзивали ластонською агенткою, що це здавалося очевидним.

Дізнавач виглянув за двері і гукнув прибиральницю.

– А як же Ньепа? – промовив рівно вже до мене. – Хіба ви не уродженка Ньепи, яку найняли ластонці?

Упс. Про Ньепу я не знала зовсім нічого, тому зробила ставку на Ластонію.

– Не зовсім. Мої батьки з Ньепи, але народилась і виросла я в Ластонії.

– Он як? – Кано спостерігав за дівчиною в коричневій сукні та фартусі, що швидкими чіткими рухами підмітала підлогу. – Це все змінює.

Покоївка незрозуміло чому захихотіла і взялася за щітку і відро.

– Тобто Ньепа цікавить вас більше, ніж Ластонія? – Такий варіант мене не влаштовував.

– Чому ж? Уважно слухаю.

Повернувся Джель, тягнучи за руку невисоку руду жінку в смугастому піджаку і твідовій спідниці нижче коліна.

– Пустельний дракон, Роксі? – вказав на мене. – Пустельний?!

Вона відштовхнула його і грубо тицьнула пальцем в моє плече.

– Дивно… Хіба вона не ластонка? – винесла свій незрозумілий вердикт. – Прошу вибачення, дізнавачу Кано. Потрібна додаткова експертиза.

Вони з Джелем пішли, неголосно лаючись. Я розрізняла слова «безвідповідальність», «вилетиш» і «шаєрон», причому «шаєрон» звучало мало не в кожній фразі.

– Ти закінчила, Луньє?

Прибиральниця востаннє махнула щіткою і теж покинула кабінет.

– Отже, Анно Леонідівно…

– Аня, – уточнила я.

Від «Анни Леонідівни» надто вже тхнуло казенними стінами, а мені хотілося створити для себе ілюзію нормальної розмови.

– Аня? – Кано запитально підняв товсті брови. – Добре, Аню… Почнемо з договору. – Він підсунув до мене папір і ручку. – Перерахуйте пункти, за якими готові співпрацювати. Ну, Ньепа, Ластонія, Орієйма…

– Орієйма?..

Що ще, хай їй трясця, за Орієйма?!

– Ластонська королева – обов’язковий елемент угоди.

Чудово. Виявляється, Ластонією править королева, на яку працює колишній радянський дипломат. Тобто є ймовірність, що Уштер Отт – переселенець як я і не має зв’язку з моїм світом?! Але справжня Айра точно моя співвітчизниця!

– Королева? Добре, – в той момент я, не замислюючись, погодилася б на що завгодно.

Дізнавач підштовхнув крісло для відвідувачів, пропонуючи мені сісти. На сидінні досі виднілися залишки борошна, але я не тому відмовилась від запрошення:

– Вибачте, комфортніше не стане. Занадто висока спинка. Моя незні… Мої силові щити заважатимуть.

Кано без зайвих слів вийшов і повернувся з табуретом.

– Згодиться? – запитав із усмішкою.

Я кивнула і взяла ручку, знаючи: нашкрябати щось їхньою мовою навряд чи вийде. Універсальний перекладач працював тільки зі звуком, і це вкотре доводила книга, що лежала переді мною. Її назва? Набір закарлючок.

– Дякую. А то нічого, що почерк у мене нерозбірливий? Може, краще це все надрукувати? Ну, щоб уникнути непорозумінь? Я прочитаю і підпишу!

Дізнавач сів у крісло на протилежному кінці столу і схрестив руки на грудях:

– Сьогодні у секретарки вихідний. Доведеться писати, Аню.

Сонце пробивалося крізь ґрати й золотило його світло-коричневий костюм, легкий протяг ворушив неабияк посивіле волосся. Я дивилася на Кано, помічала деталі на кшталт криво пришитого ґудзика на рукаві і скошеної краватки, й гадки не мала, як викрутитись.

– Мене не навчали грамоті, – сказала невпевнено. – У Ластонії з освітою зовсім поганенько.

– Ви взагалі не розумієте, що відбувається, Аню. – Кано вказав на книгу з незрозумілою назвою. – Знаєте, що там написано? Орієйма. Це відома долінейська поетеса. Вона ніяк не може бути королевою Ластонії хоча б тому, що Ластонія – не держава.

І знову, як кажуть у фільмах, упс.

– А Ньепа? – Якщо вже я з тріском провалилась, варто було хоча б задовольнити цікавість.

– Обраниця Дракона-засновника, яка зрадила його і прирекла на вічні поневіряння. Для декого її ім’я стало образою, для інших – втіленням свободи і вільнодумства.

– Як щодо «шаєрона»?

Дізнавач насупився.

– Він нізащо не повірить у вашу необізнаність, – заявив після недовгих роздумів.

– А ви вірите? – Я вирішила, що значення цього слова не таке важливе, як наміри співрозмовника.

Він задумливо побарабанив пальцями по столу, взяв ручку і почав нервово крутити ковпачок.

– Безумовно, – визнав знехотя. – Ви не схожі на божевільну. Повідаєте свою версію?

– Принцу Ендеру вона не сподобалася, – вирвалось у мене. – А шаєрон навіть не слухав.