Розділ 4.1. Нові слова і старі обличчя

/Зі щоденника Аріни Керейри/

Як він здогадався, що я змогла пролізти в проєкт?! Я ж просто лялечка, яку ніхто не сприймає всерйоз. Але татусь відразу прийшов до мене. Сказав, що пишається мною і що я гідна корони не тільки як його донька, але й як особистість. Розмовляв шанобливо. Попросив більше так не робити і пообіцяв тримати в курсі планів.

Я, дурна, майже повірила, що наші стосунки змінились. І що ж?! Я – під кімнатним арештом, тому що ніхто не сміє псувати життя самому Мануелю Керейрі. Я винна, так! Він викинув мільйони за зіпсований товар, але винна я, тому що перехопила управління і зірвала експеримент із імплантами.

Та чхати я на все хотіла! Не можна зірвати те, що від початку приречене!

Кажуть, технічні несправності занадто серйозні, дистанційне керування не працює. Можливі непередбачені збої аж до звукових і візуальних сигналів. Татко казиться! Сподіваюся, сторона Х не проґавить момент і безглузда «Опальна принцеса» стане його останнім проєктом.

Хоча… Мені сподобалося бути оператором. У безмежній владі безумовно є щось приємне.

***

/Долінея/

«Кіно» за участю Айри закінчилося в ту мить, коли моєї шиї торкнулися чиїсь крижані пальці. Уявний «екран» пішов хвилями, потім я моргнула і виявила, що перебуваю в дуже примітній кімнаті.

«У музеї», – майнула думка.

Антикварні меблі, всюдисуща позолота, важкі оксамитові портьєри, великі картини в пастельних тонах. Оберемок квітів із солодким запахом на круглому столику, камін, дві вази: висока з вузькою шийкою біля вікна, низька з широкою шийкою – біля розкішного ліжка з балдахіном. Ворсистий килим із хитромудрим малюнком, нічний світильник у вигляді свічника…

Я підмічала деталі, боячись обернутися і побачити поруч із собою якогось монстра. В цьому світі водяться дракони. Хто знає, чи не мешкають поряд із ними й вампіри?

«Куди ти мене привів, Ріку? Точніше, де я загубилася?» – незрозуміло чому я записала чоловіка в золотистих обладунках у союзники і не очікувала від нього зради.

З іншого боку, немає причин ображатися – через свою природу він не міг підхопити мене, «включену» в кіно з Айрою, на руки і віднести в безпечне місце.

Холодний дотик зник, зате щось відчутно ткнулося в плече.

– Що за абсурд? – пролунав переляканий шепіт. – Ти і йому мізки запудрила? Хм… Упевнений, він у тобі помилився. Ти ж ластонка?!

«Йдеться про Ріка?» – заприсягаюсь, я вже чула цей голос!

Він асоціювався з неприємностями. Втім, останніми днями у мене абсолютно все вело або до в’язниці, або до розстрілу, або до Душогубки.

– Чому на тобі моя ковдра?!

Ковдра? А, це… Здається, Рік накрив, коли я «зависла» з Айрою. Він начебто ще сказав, що катівня – погане місце, а тут я можу жити як принцеса. Напевно, не знав, що ці покої вже зайняті.

Або не надав такій дрібниці значення. Той, хто без зусиль ходить крізь стіни, навряд чи поважає приватну власність.

Як варіант, я перебрехала значення його слів. Важко вести діалог, лише здогадуючись про репліки співрозмовника. Ймовірно, Рік говорив, що тут живе принцеса і затримуватись не варто.

Принцеса? Чи?..

Я різко крутнулась на п’ятках, і мереживні туфельки, які мені видали як взуття два дні тому, небезпечно затріщали.

Внутрішній проблемометр не підвів. Історія повторювалась.

Ніч, свічки, запах ароматичних олій… Я в шкіряних штанах, що вже, якщо чесно, приїлися, Ендер у піжамі…

І кочерга.

Коротка блискуча кочерга, що ніколи не бачила вогню. Принц намагався зробити нею в мені дірку.

Я відскочила, впустивши ковдру. Зачепилась за низьку, розписану химерними птахами вазу і впала на ліжко.

– Ах ти гадюко! – Ендер замахнувся залізякою на повному серйозі. – Я знав, що ластонцям не можна вірити, але це нечуване нахабство!

Взагалі-то в моєму лексиконі міцні слівця – рідкість, проте заради цього йолопа варт було зрадити своїм принципам. Я охарактеризувала долінейського спадкоємця з усією пристрастю, на яку була здатна, і, боюся, «недорозвинена інфузорія» – найпристойніше з того, що він почув.

Кочерга полетіла вниз із жахливою невідворотністю. Я відкотилася вбік, перевернувши багатостраждальну вазу, і гострий наконечник розпоров простирадло за десять сантиметрів від мене.

– Тебе прислала Ластонія? – Ендер збільшив замах. – Чому?! Відповідай! Хіба я… Гей! Вони там подуріли?!

Якщо до цього я могла ухилитись або вправо, або вліво, то тепер праворуч була стіна.

«Хочу назад гостру корону. Забуцаю цього недоумка до смерті. А ще краще – рукавиці з лезами, як у Ріка. Ідеальний варіант – самого шаєра Рікадора ріє Нордеса, причому не в стані привида», – ех, якби мрії здійснювалися тої ж миті!

Я вдала, що відхиляюся вліво, і кочерга, збільшивши недавню діру в простирадлі, роздерла перину.

– Це ж я! Айра Керейра! – Ендер не жартував, і мені було недалеко до паніки. – Паровий двигун, бензин, Айнштайн! Пам’ятаєте мене? Чи для вас усі дівчата на одне лице?