3.2

***

Наближалася північ. За минулі пів дня в моїй долі нічого не змінилося, хіба що я подумки узагальнила кілька цікавих спостережень і прийшла до вельми сумнівних висновків.

Перший із них: електричний струм – це пекельно боляче, неприємно і… І все. Шокер приніс кілька жахливих хвилин, але тями не позбавив. Чому? Охоронці назвали це «нечистою іноземною силою», Вікард – «підступами Ластонії», а я вирішила вважати, що примітивному пристрою не вистачило потужності. Які ще варіанти? Невидима корона наділила мене суперздібностями? Дуже смішно!

Другий висновок: Айра Керейра за жодних обставин не потрапить у колонію загального режиму. Тепер я обвинувачуюся не тільки в замаху на принца, а й у нападі на шаєрона і охорону.

Яке безумство! Навіщо мені добровільно підписувати собі смертний вирок? Все трапилось випадково!

Я лише хотіла позбутися болю і відштовхнула руку, що тримала шокер. Охоронець одразу втратив свідомість і почав падати на мене. Я відскочила! На приголомшеного Вікарда, угум. Хто заважав йому відійти?! Він знав, що у мене на голові гостра корона. Я не винна, що дізнавачу закортіло розмахувати кулаками, намагаючись самостійно затримати найнебезпечнішу ластонську шпигунку! Я чесно просила не наближатися!

Третій: доля недвозначно натякала, що від катівні нікуди не дітися. Я знову була тут. Щоправда, за власним бажанням… Точніше, тому що взагалі не орієнтувалася в палаці і, вирвавшись із кабінету шаєрона, помчала єдиним знайомим маршрутом. Пробігла повз здивованого караульного (гадаю, тутешня клієнтура не часто рветься добровільно на дибу), зачинила двері, запхнула в дужку ручки кочергу… Подумала, що вибивати мене звідси не будуть – я сама рано чи пізно вріжу дуба від зневоднення. І почала барикадувати вхід.

Четвертий висновок спав на думку під вечір. Айра не з’являлася годин шість поспіль. Чи то втратила зацікавленість (доля державної злочинниці значно нудніша за долю фаворитки принца), чи струм пошкодив імплантований навушник. Я схилялася до другого варіанту. У вусі часом шуміло і поклацувало. Схоже на якісь перешкоди… Якщо Айра спостерігає, але не в змозі інформувати про свої думки і почуття, вона напевно в гніві.

Опівночі мені стало байдуже. Я хотіла їсти, пити і спати. Бажано у своїй квартирі, з телефоном в кишені і впевненістю в тому, що будь-який кошмар можна перервати силою волі. А ще мене насторожувала тиша за дверима. Чому про мене немов забули?! Хіба зі злочинцями так буває?

З іншого боку, щось підказувало: одного разу увагою влади я насолоджуся сповна.

А поки…

Ніч видалась чудовою. Вчора небо ховалося за хмарами і на землі панувала суцільна темрява, а сьогодні крізь вузькі ґрати пробивалось місячне світло. Воно падало на металеве начиння катівні, перетворюючи це не найприємніше приміщення на печеру дивовиж. Принаймні я досить успішно уявляла, що мене оточують музейні експонати, а не предмети місцевого побуту.

Поруч із вікном не росли дерева, зате в опівнічній тиші чітко вчувався шум води. Неподалік протікала річка? Еге ж, Далайна, яку Айра чомусь вважала Душогубкою.

Тобто не чомусь, а тому що теж майже нічого не знала про цей світ. Айра оперувала звичними мені поняттями і образами. Вона – моя співвітчизниця?!

По місячній доріжці пробігла велика тінь. Я зацікавлено підняла голову до клаптика неба, що виднівся за ґратами. Що ще за швидкісна позапланова хмара? Чи не збираються господарі резиденції викурити мене прямо зараз?

Ні, долінейська влада не мала стосунку до подій за вікном. Сумніваюся, що в списку тутешнього персоналу числилася золотиста хвостато-крилата тварина з високим гребнем, довгими худими лапами і звичкою плюватися вогнем у місяць. Я й гадки не мала, до якого виду належить чудовисько, що крутилося в небі, тому вирішила вважати його драконом.

– Лаі, наро?

– Ага, просто немає слів… Воно реальне, чи мені сюди запустили якийсь галюциногенний газ?

– Ваенаро. Шаєр ває.

– Чудово. Це, випадково, не ваш жахливий Дракон-засновник?

– Ані шаєр?! Застаро! Оте хі шаєр рендор!

– Рендор? Ре…

До мене раптом дійшло, що розмовляю я не сама з собою.

– Ти!

Це був мій старий знайомий у дивних обладунках. Той, хто запросто проходив крізь стіни і хто начепив на мене трикляту корону!

«Зніми її! Швидко!» – я насилу подавила бажання почати розмову зі сварки.

Навіщо кричати? Ми говорили різними мовами. Хоча, судячи з інтонацій візитера, він мене розумів.

Чи я фантазувала?

– Я Аня. Просто Аня, – спробувала відрекомендуватися.

– Рік.

– Тебе звуть Ріком? Серйозно?

– Шаєр Рікадор ріє Нордес.

– Ти… Ви родич Вікарда? – Я не вірила своїм вухам. – Ну, цього, що шаєрон і дізнавач?!

– Наро.

– Це так чи ні?

– Ро!

Він точно мені відповідав. Не його проблема, що мій автоматичний перекладач (чи що там допомагало нам спілкуватися) працював лише в один бік.