2.2

***

Як не дивно, дибу мені не прописали – лишень нагодували невпізнаною, але більш-менш їстівною мішаниною, дозволили умитись і причепуритися, потім відвели до кабінету головного долінейського дізнавача. У крісло посадили, уявіть собі. Залишили в товаристві усміхненого секретаря в пісочно-жовтому костюмі-трійці. Навіть не зажадали, щоб я зняла корону!

Корона, до речі, не знімалась.

– Як ви почуваєтесь, леді Керейро?

– Вгад… – я запнулася.

«А вгадай, безрідний нахабо!» – зашипіла у вухо Айра, яку знов принесло на мою біду.

Після нічних змін я чула її не як «голос у голові», а як звук навушника, причому одного. Чужі емоції додавалися, проте вони були слабкими і на мої власні аж ніяк не впливали. Хіба що збивали з пантелику, коли суперечили їм.

Схоже, сьогодні Айра не планувала демострувати покірність і смиренність, а збиралася грубіянити. Але навіщо? Цей чоловік із фізіономією флегматичної собаки не зробив нам із нею нічого поганого.

– Дякую, добре, – відповіла я після секундної затримки.

Секретар кивнув і заглибився в папери.

Ми мовчали майже годину.

Він орудував примітивною кульковою ручкою, Айра підбивала мене на гучні протести проти самоуправства влади, я міркувала про те, що навіть не знаю, який рівень технічного розвитку цього світу.

Вчора були екіпаж, свічки і, ймовірно, електричні світильники, сьогодні на краєчку столу дізнавача стояв накритий серветкою телефон, а із-за ширми визирала друкарська машинка.

Двері не рипнули, але звук чітких кроків позаду мого крісла підказав, що тиша, яка притупляла обережність, скоро закінчиться.

– Кано, ви вільні.

Тон новоприбулого мені не сподобався. Таким глибоким оксамитовим голосом треба співати серенади, а не плюватись отрутою. Здавалося б, у фразі «Ви вільні» немає нічого образливого, однак у вимові незнайомця вона наштовхувала на думку про те, що оратор щиро ненавидить увесь людський рід.

Секретар відклав ручку і встав. Підбадьорливо кивнув мені на прощання і, трохи шкандибаючи, покинув кабінет.

Я приготувалася до вироку. Чомусь хотілося, щоб його зачитали зі співчуттям, а не з відвертою зловтіхою. Але Айра раптом запищала від захоплення – ну як затята фанатка, що побачила улюблену «зірку». Це могло означати лише одне: чоловік, що приєднався до нашої компанії, зовні привабливий, тому Айра готова змінити гнів на милість і повернутися до ролі скромної провінційної лялечки.

А ще це означало, що Айра не дивиться на світ моїми очима!

«Вона спостерігає за всім здалеку. Прихована камера? Раптом це не інший світ, а грандіозний розіграш? Не заміська резиденція принца Ендера, а маєток схибленого на історії збоченця? І я – не просто жертва обставин, а чийсь піддослідний кролик?» – такі роздуми водночас і налаштовували на оптимістичний лад (містифікація – не психічний розлад, з нею є шанс впоратися самостійно), і посилювали побоювання (той, через кого я провела ніч у катівні, навряд чи добровільно відпустить мене на свободу – загриміти у в’язницю за викрадення він точно не захоче).

– Як спалося, леді Керейро? – неприязно буркнув незнайомець (гадаю, дізнавач власною персоною), спираючись ліктями на спинку крісла, в якому я сиділа.

Айра охнула, щось забелькотіла про біцепси і трицепси, повідомила, що її не тримають ноги, і наказала мені ловити момент. Для початку встати, щоб елегантно впасти на руки «такого приголомшливого чоловіка». І обов’язково розплакатись, але не розревітись як ображена покоївка, а дозволити сльозам красиво котитися по щоках. І загорнутись у штору, адже пристойна дворянка Айра має згорати від сорому через неналежний зовнішній вигляд!

Я не зрушила з місця.

– Дякую, непогано, – сказала мирно. – Щоправда, диба трохи жорсткувата, але з ортопедичної точки зору корис…

Закінчення фрази перетворилося на завивання, оскільки мій поки невидимий співрозмовник відійшов, і тої ж миті крісло з вискотом різко повернулося на сто вісімдесят градусів. Відцентрова сила ледь не викинула мене на дубовий паркет. Я дивом (і ціною руки, що застрягла у вигині поручня) втрималася на сидінні.

Айрі пригода сподобалась, хоч я, наївна, і зіпсувала всю можливу романтику.

Треба було прицільно вилетіти на дізнавача і з переляку притиснутися до його широких грудей, не забувши непомітно перевірити наявність під строгою чорною сорочкою кубиків пресу. Він же чекав саме цього! Як я можу не бачити, що він пожирає мене поглядом і жадає познайомитися ближче?!

«У неї проблеми з головою. Вона не розрізняє лють і бажання. Їй невтямки, що цей синьоокий гігант у розстебнутому темно-синьому мундирі мріє проломити мені череп, а не обсипати поцілунками», – я затиснула вухо мізинцем, сподіваючись хоч трохи знизити інтенсивність криків невідомої спостерігачки.

Палець натрапив на тверду кульку розміром як сірникова голівка – явно не частину мого тіла.

«Дійсно навушник?!» – я була вражена настільки, що почала колупатись у вусі, незважаючи на свідка.

Відірвати і викинути! Це не моє! Айра мені не помічниця, а перешкода. Краще робитиму дурниці без її підказок!